Минув місяць після весілля, але Віталій поки що не почував себе по-справжньому щасливим чоловіком.

«От якби ми жили в квартирі тещі, а вона — у нашій, — думав Віталій, — тоді я, напевно, був би щасливий у повній мірі. А так… Про яке щастя може йти мова?»

Йому не спалося. Ніч надворі, а сну в жодному оці. Думки хвилюючі спокою не дають.

«Треба переконати тещу обмінятися із нами квартирами? — думав Віталій, повертаючись збоку на бік. — Зрештою, нас двоє — в однокімнатній квартирі, а вона одна — в трьохкімнатній. У її квартирі передпокій розміром, як вся наша квартира. У неї поки з кухні до вітальні дійдеш, заблукати можна. Ну? І куди це годиться?

Віталій заплющив очі, тихо простогнав і цим розбудив дружину.

Ти чого? — спитала Марина. — Знову поганий сон наснився?

— Мені наснилося, Марино, що у нас троє дітей, — відповів Віталій.

— Гарний сон, — сказала Марина і обернулася на інший бік.

“Гарний сон? — подумав Віталій. – Вона серйозно?»

— І ми всі живемо у цій квартирі, — додав він.

— А в нас хлопчики чи дівчатка? — сонним голосом спитала Марина.

— Ти не чуєш, що я тобі говорю, Марино?! — вигукнув Віталій. — Я кажу, що ми всі разом живемо в цій квартирі! А тебе що хвилює? Хлопчики чи дівчатка? Ти про що думаєш?

— Думаю,— ледь чутно відповіла Марина,— що хлопці все ж таки краще.

— Та чим краще? Чим? — дивувався Віталій. — Ти тільки уяви. Ми вп’ятьох, і всі в цій квартирі! А ти кажеш, хлопчики кращі. До чого тут взагалі це? Ти тільки уяви!

Але Марина нічого уявити не могла, бо вже спала.

«Адже половина тієї величезної квартири Марині належить, — думав Віталій. — Що ж це виходить? А виходить, що якщо вона вже зараз вимагатиме у матері свою частку, то ми зможемо у найближчому майбутньому покращити свої житлові умови! Ось що виходить!

Віталій аж спітнів від таких думок.

«Треба поговорити з тещею, — думав Віталій. — Вона тітка розумна, мусить розуміти. Чомусь мені здається, що я зможу її переконати просто по-доброму помінятися квартирами. А якщо не погодиться, то я примушу Марину продати свою частку квартири. Половина їй належить. І все це я зроблю під приводом, що в нас скоро буде багато дітей.

Завтра вранці поїду до тещі. Марину з собою не братиму. Вона тільки всю справу зіпсує. Поговорю з тещею віч-на-віч. Без свідків».

— Мені треба з’їздити до твоєї мами, Марино, — сказав Віталій під час сніданку.

– Навіщо?

— Чи бачиш у чому річ. Вчорашній сон не дає мені спокою.

– Це де у нас троє хлопчиків?

— Троє, — відповів Віталій. — І тому я хочу поставити твоїй мамі лише одне запитання.

– Яке?

– Як вона до цього ставиться? Чи не проти вона, що ми матимемо трьох дітей? Чи допоможе вона нам? Адже ти, Марино, я сподіваюся, розумієш, що нам буде непросто.

— Розумію. І я впевнена, що моя мати нам допоможе.

— Ось це я хочу від неї почути.

– Я з тобою.

– Не треба. Навіщо?

– Мені цікаво, що вона відповість.

— Бачиш, стосунки матері та дочки — це дуже складні стосунки. У твоїй присутності вона може неправильно витлумачити ці питання. Розумієш? Ви надто упереджено ставитеся один до одного.

– Як це? – не зрозуміла Марина.

— Занадто багато вимагаєте один від одного. І інша річ — я. Їй і на думку не спаде, що я можу чогось від неї вимагати. Тепер тобі зрозуміло?

– Тепер зрозуміло. Але не зовсім. Хотілося б зрозуміти, чому…

— Коротше, Марино, — не витримав і трохи підвищив голос Віталій. – Сиди вдома. Я скоро повернусь. І тоді відповім уже на всі твої запитання. Ще нічого не ясно. Я не знаю, що відповість твоя мати. І, до речі, Марино! Не надумай їй дзвонити і повідомляти про те, що я приїду. Зрозуміла?

— Зрозуміла, звісно, ​​— впевнено відповіла Марина. – Як ж не зрозуміти. Все зрозуміло.

А як тільки Віталій вийшов із квартири, Марина, звичайно ж, одразу зателефонувала мамі та повідомила, що до неї в гості їде Віталік.

— Щодо дітей хоче з тобою поговорити, мамо, — пояснила Марина.

– Яких дітей? – не зрозуміла Роза Павлівна.

Марина докладно пояснила мамі, яких дітей має на увазі і чого хоче від неї Віталій.

— Сон йому наснився.

— Тепер все ясно, — сказала Роза Павлівна.

— Ти тільки з ним акуратніша, мамо, — попросила Марина. — Він у мене такий уразливий.

— Не бійся, не ображу я твого чоловіка, — сказала Роза Павлівна.

— І не кажи йому, що я тобі дзвонила, — сказала Марина. – Він може неправильно зрозуміти.

– Не скажу.

Роза Павлівна вимкнула телефон і почала чекати на зятя.

— Марина чекає на дитину, — сказав Віталій, як увійшов до квартири тещі.

– Ух ти! – відповіла Роза Павлівна. – А хто батько?

– У сенсі “хто батько”? — Віталій дещо розгубився від такого питання. – Як вас зрозуміти?

— Ну ти ж сам кажеш, що Марина чекає. Значить, не ви обидвоє. От я й подумала, що ти тут ні до чого.

– А-а, у цьому сенсі! – дійшло до Віталія.

— Звісно в цьому! — радісно відповіла Роза Павлівна. – У якому ж ще?

— Так-так, — поспішив запевнити Віталій. – Ми! Ми чекаємо, ми. У нас із Мариною буде дитина.

Віталій не боявся брехати тещі щодо дитини.

«Головне, — міркував Віталій, — домогтися від неї принципової згоди. А з Мариною я потім поговорю і все поясню. У крайньому випадку зробимо одну».

— Дуже рада за вас, — спокійно відповіла теща, яка чудово розуміла, що жодної дитини її дочка не чекає.

«Інакше Марина давно повідомила б мені про це, — думала вона. — Отже, ти брешеш, зятю. Незрозуміло лише навіщо».

— А я ні, Розо Павлівно, не радий, — сказав Віталій.

– А чому?

– На жаль.

– Та що таке?

— Тому що й удвох не солодко в нашій квартирці, Роза Павлівно. А уявіть, що нас у ній троє? Чи четверо? Чи п’ятеро?

– Жах!

– Ось! Тож я й приїхав. Щоб попросити у вас допомоги.

– Звичайно. Допоможу. А що саме треба?

— Допоможіть нам покращити наші житлові умови, Роза Павлівна, га? Я розумію, що і ви, і мої батьки скинулися порівну, і купили нам з Мариною однокімнатну квартиру. Все розумію. Але… Самі розумієте. Так складаються обставини, що нам із Мариною тепер мало.

Удвох ще куди не йшло. Худо-бідно, але жити можна. А втрьох — це вже в жодні ворота, Роза Павлівна. Боюся, як би наша молода сім’я не виявилася зруйнованою під тиском таких, скажемо чесно, важких обставин. Розумієте?

– Ой, – злякано відповіла теща. — Які ти страшні речі кажеш, Віталіку.

— Це не я говорю, Роза Павлівна. При чому тут я? Це так воно і є насправді. Таке життя.

— То що ж робити?

— У мене є одна ідея. Але… Не знаю, як і сказати.

– Кажи як є.

— Боюся, що невірно зрозумію.

— Говори сміливо. Я все правильно зрозумію, не сумнівайся.

— Давайте поміняємось квартирами, Роза Павлівна. Ми з Мариною та з дітьми сюди до вас. А ви до нас. Вам одній тут, напевно, незатишно.

— Ще як незатишно, — охоче погодилася Роза Павлівна.

— А все тому, що ви одна на такому великому просторі. Вісімдесят сім квадратних метрів на одну особу! Який тут затишок. Таке не всякий молодий та здоровий організм витримає. Адже ви вже у віці.

— Ой, у віці, — жалісно погоджувалась теща, — сорок чотири роки вже.

— Не бережете себе, — сказав Віталій.

— Коли ж і берегти себе. То одне. То інше.

— От щоб більше не було одного та іншого, Роза Павлівна, переїжджайте до нашої квартирки. Чудова квартирка. Тридцять два метри. Тринадцятий поверх поверх. Повітря свіже. Вид з вікон казковий. Не те що в цій квартирі на п’ятому поверсі в центрі міста.

Половина вікон надвір, половина на галасливий проспект. З одного боку, весь день діти кричать, з іншого боку машини гудуть. Куди це годиться? А у нас! Вікно відчините — чути, як птахи співають. А повітря! А люди які у нас у будинку. Будь-якої миті готові допомогти. Хоч поговорити ж з ким. Ну то що, Роза Павлівна? Переїжджаємо? Ми з трьома дітьми до вас, а ви до нас. Думаю, що це буде чесно.

— Звичайно, переїжджаю, Віталіку. Про що мова!

– Серйозно?

– Серйозніше нікуди. Що ж я не розумію, чи що? Ось як тільки з’явиться на світ дитина, так одразу і поміняємось.

– А чому не зараз? Навіщо чекати? Адже вона вже чекає. Значить, незабаром і з’явиться.

— А щоб не наврочити, — відповіла Роза Павлівна. — Погана прикмета — заздалегідь щось робити для майбутньої дитини. Розумієш?

– Серйозно?

– Абсолютно. Ось у мене одна знайома. Купила дочці до весілля квартиру.

– І що?

— Так вона, дочка, відмовилася виходити заміж. Сказала, що заміж мріяла вийти, щоб із мамою не жити. А тепер, коли вона має свою квартиру, їй чоловік і даремно не потрібен. Ось.

— Роза Павлівна, за кого ви нас приймаєте? Ми з Мариною не такі.

– Вірю. Вірю, що не такі. А прикмета погана. Ти вже потерпи, зятю. Сам кажеш, недовго й лишилося. Скоро татом станеш. А як тільки Мариночка з дитиною з пологового будинку вийде, то одразу на цю квартиру і поїде. Домовились?

— Домовилися, — мляво відповів Віталій.

Всю дорогу до будинку Віталій думав, як умовити Марину стати мамою. Але вмовити її не вдалося.

Марина сказала, що доки не закінчить інститут і не почне самостійно заробляти, про дитину навіть думати не хоче.

КІНЕЦЬ.