Дуже цікаві і далекі подорожі, постійні різні знайомства з новими та впливовими людьми, зустрічі з цікавими чоловіками – так пройшли 30 років моєї роботи провідницею, швидко промайнули вони.

За вікном постійно, з року в рік, то згасало, то піднімалося сонце, а поїзд вистукував свій певний ритм, до якого я вже так звикла, що перестала помічати його, це було для мене звично і буденно.

Цей час пролетів непомітно для мене, не помічала, як спливає моя молодість, юність, а разом з нею краса.

А вдома мене завжди чекав мій син, мама, тепла вечеря і м’яке ліжко.

Я знала, що мені є для кого жити, працювати і звикла до такого непростого та незвичного ритму свого життя, нічого недоброго в ньому не бачила, адже я старалася для своєї маленької сім’ї, в якій мій заробіток був головним доходом, за який і жили.

На жаль, я ніколи навіть не замислювалася над тим, щоб змінити свій спосіб життя: змінити роботу, проводити більше часу зі своєю матінкою та своїм маленьким синочком.

Я ж не завжди була в дорозі, іноді відпочивала і вдома, відсиплялася і займалася домашніми клопотами.

Зараз у мене є час зупинитися і задуматися над своїм життям.

Син мій вже давно виріс, він вже доросла та самостійна людина.

У нього є теж уже свій син, мій рідний онучок, та молода дружина.

Моєї мами немає вже п’ять років з нами, на жаль, мені її дуже зараз бракує.

Я залишилася зовсім одна. У моїх подруг є теж діти та внуки.

Вони постійно спілкуються, всі свята проводять разом. А ми з сином дуже рідко бачимося, якось віддалилися зовсім.

Пропрацювавши всі ці роки провідницею, я не помітила, як він став чоловіком і поступово віддалився повністю від мене.

Я рідко була вдома, ніколи не цікавилася його інтересами, не звертала уваги на його проблеми, адже думала, що то все не серйозно, не ходила до нього на виступи.

Син був сам по собі, просто я повинна була на роботу ходити, бо знала добре, що крім мене, більше ніхто не заробить нам на життя.

Моєму синові було зовсім недостатньо уваги бабусі, але він мені нічого не говорив, так як був занадто сором’язливим і замкненим в собі.

Він любив мене і завжди чекав мого повернення.

Мама розповідала, що син вночі дуже погано спав і завжди кликав мене.

Але що я могла змінити, адже потрібно було працювати?

Стукіт коліс і відчуття постійного похитування буде супроводжувати мене ще багато років.

Я згадую зараз дуже часто саме своє дитинство.

Мама дуже трепетно ​​і з любов’ю ставилася до мене і брата.

Вона працювала теж дуже багато, але весь вільний час проводила з нами, намагаючись компенсувати відсутність батька в нашому житті.

Мій син виріс теж без тата, той залишив мене ще до того, як я стала матір’ю.

Мій син ніколи не запитував мене про існування батька, так як прекрасно розумів, що, якщо з нами зараз немає його поруч, значить вже і не буде ніколи.

Я перебираю в пам’яті картинки з минулого і пригадую, коли синочок був зовсім маленький.

Мій Остап міг годинами сидіти за своїм столиком і малювати поїзда і машинки.

Син мій мав досить таки спокійний характер, мені дуже пощастило з цим, він не вередував, не вимагав нові іграшки. Він навіть не знав, що можна жити інакше.

А зараз Остап так швидко виріс, і зрозумів, що я була поганою матір’ю.

Я не дала йому найголовнішого, я не дала материнського тепла та любові, лише зараз усвідомила це, але стільки часу минуло, назад уже не повернути нічого.

Остап вибудував між нами стіну.

Онука привозить рідко, в гості до себе не запрошує. В основному мені інколи дзвонить невістка і розповідає як у них справи.

Невже я не порушу цю тверду стіну образи і недовіри?

Чому я усвідомила свої помилки тільки зараз, коли вже пізно і назад нічого не повернеш, просто, напевно, мій син звик жити без мене, так і зараз без мене живе.

Але, завдяки тому, що я постійно працювала, мій син не бідував, жив добре, хоча я його виховувала сама, адже батька з нами не було.

Зараз він виріс. Невже не розуміє цього.

А може можна все виправити?

Я хочу, але не можу наважитися поговорити з власним рідним сином. Нехай він знає, що я зрозуміла свою помилку.

Я можу запропонувати йому доглядати за його синочком – своїм онуком.

Але чи захоче Остап з невісткою довірити мені свою дитину?

Я була поганою мамою, за його переконанням, але можу стати хорошою бабусею.

Адже, попри те, як склалося наше життя, я дуже люблю їх, вони мені найрідніші люди.

Як мені налагодити життя з сином, коли він зовсім відвернувся від мене, адже йде моя старість?

Хіба я не заслужила вдячності від нього і розуміння?

Мої знайомі кажуть, щоб я не звинувачувала себе, адже дехто віддав дітям все: і гроші, і увагу, і любов та турботу, але від вже дорослих дітей ні поваги, ні вдячності зараз не бачить.

Невже це дійсно так?

КІНЕЦЬ.