Не можу порозумітися з сином. У мене двоє дітей – старшому 7 років, молодшій лише 2 роки. Син завжди був дуже емоційний, плаксивий, істеричний.

Але з кожним роком стає складніше знаходити з ним спільну мову. Реакція на все як у трирічної дитини. Син упродовж дня плаче більше, ніж молодша донька.

Постійно йде порівняння із сестрою. Оскільки син пішов до школи, йому потрібно робити уроки, завдання. До цього ми підходимо через істерику. Постійно тільки й чую – «хочу грати», «чому Іра (сестра) грає, а я маю робити уроки».

Намагаєшся пояснити спокійно, що у них велика різниця у віці, йому сім і він уже великий, а вона ще маленька, що коли сестричці буде 7 років, вона теж ходитиме до школи та робитиме уроки.

Пояснюєш, що коли він був у такому віці (2 роки), він також безтурботно грав. Наводиш приклад себе у його віці. Нічого не допомагає.

Доньку постійно задирає, хвалиться іграшками чи ще чимось. Звичайно, маленькій дитині хочеться те, що вона показує. Починається істерика.

Практично щоранку починається з поганого настрою. Сніг іде — мама винна. Вітер дме в обличчя, коли йдемо до школи — мама винна. Ідемо до школи, втік уперед, під ноги ми, звісно, не дивимося, упав. Хто винен? Мама.

З дорослими не вміє розмовляти абсолютно. Не знаю, як пояснити, що так не повинна поводитися дитина, якій сім років. Спокійно говорила, розмовляли.

Каже, що все розуміє, але через деякий час починається все за новою. Лаялася, кричала (знаю, що не можна, але й у мене немає терпіння, все вислуховувати) результат один.

Проти чого в нього протест? Як знайти до нього підхід? Втомилася лаятись, втомилася плакати. Підтримки ніякої. Тато військовий, удома майже не буває. Бабуся тільки балує, живемо далеко один від одного, і всього, що відбувається, вона не бачить. Опускаються руки.

КІНЕЦЬ.