Наша невеличка сім’я – це не лише наші батьки і дитина.

Коли у мене з’явилася невістка, я зрозуміла, що її теж можна назвати частинкою нашої родини, я мала до неї дійсно материнські почуття, знала, що у мене тепер є ще одна донечка.

Для мене було дуже важливо спілкування з дружиною свого сина.

Так, як у відносинах з невістками практично у всіх сім’ях виникають непорозуміння, я вирішила, що зможу стати хорошою свекрухою для дружини свого сина, якщо просто дуже сильно старатимуся, думала, що все залежить від мене.

І підготувала себе морально до відносин з цією жінкою, була готова прийняти її в нашу сім’ю, як рідну.

Після весілля сина вони з дружиною стали жити окремо від мене.

Я була впевнена, що це правильно, адже так завжди краще для усіх. Але в душі мені дуже хотілося, щоб вони жили зі мною.

Незважаючи на те, що ми жили окремо, я намагалася піклуватися про сім’ю сина.

Я ходила до них в гості, готувала їм смачні вечері, робила різні приємні сюрпризи, гуляла з їх собакою, коли вони були на роботі, мила підлогу та прибирала в їх оселі.

Але в один прекрасний ранок син сказав, що не потрібно приходити до них у квартиру і допомагати, вони, мовляв, і без мене з усім розберуться.

І мені не варто забувати, що вони вже не діти і можуть самі з усім впоратися.

Я, щиро кажучи, думала, беручи на себе виконання деяких їхніх обов’язків, що зможу побудувати довірчі відносини зі своєю невісткою.

На мій превеликий жаль, дружина чоловіка не сприймала мене рідною людиною, вона ставилася до мене, як до чужої людини і все, мої старання марними зовсім були.

Моя невістка всіляко намагалася уникати спілкування зі мною.

Син теж став рідко приходити до нас, наче й дорогу забув, хоча я кликала його постійно.

Зате з рідними його дружини він спілкується добре, разом відзначають усі свята, ходять часто в гості та до себе кличуть їх.

Виходить, що до батьків, які проживають поруч – немає часу заходити, а спілкуватися з родичами дружини, що живуть в сусідньому селищі, завжди є бажання.

Я теж перестала заходити до них в гості. Хоча мені так хотілося прибрати в їх будинку, погуляти з собакою, віднести їм свіжих спечених мною булочок, адже я звикла до своєї дитини, непросто отак відпустити, наче він про мене забув.

Я вирішила подарувати своїй невістці шикарний набір столових предметів, який був мені дуже дорогий.

Так ось, думала я, буду продовжувати робити подарунки і приємні сюрпризи їй, так як у мене не залишається іншого виходу.

А я так хотіла, щоб вона мені стала рідною донечкою, тому дуже старалася, бо реально бачила, що діти віддаляються від мене.

Мені потрібно це спілкування. Адже крім сина у мене нікого немає, він єдина моя дитина. Скоро з’являться онуки, і я зможу гуляти з ними, проводити з ними час.

Може невістка і змінить своє ставлення до мене.

А нещодавно мій син при нашій скупій розмові натякнув, що його дружина мій подарунок на дачу до батьків своїх відвезла, до сватів моїх.

Мене це так засмутило, що й не передати словами, я його так берегла, навіть не користувалася ним, він був, як новенький. Я щиро її його подарувала.

Набір їй не сподобався? Або ж вона не сприймає мене як рідну людину? Як же налагодити відносини зі своєю невісткою?

Нещодавно зустріла свою невістку з її сестрою, вони гуляли зі своєю собакою.

Я дуже часто бачу, що її сестри приїжджають до них в гості.

Їм цікаво спілкуватися разом, а що я?

Зі мною невістка сухо привіталася при зустрічі і пішла далі по алеї, весело щебечучи зі своєю сестрою, наче я чужа їй людина.

Я не хочу скаржитися синові, тим більше звинувачувати в чомусь його дружину, не хочу, щоб в них в сім’ї були непорозуміння якісь.

Я стараюся не набридати сім’ї сина, але й не розумію, чому вони взагалі відвертаються від мене. А що на старості років буде?

Мені дійсно хочеться спілкуватися зі своїми рідними. Але я не знаю, як це зробити.

Невже мені так і не вдасться стати частиною їх сім’ї? Допоможіть порадою.

Можливо, я щось роблю не так, що мене цураються рідні люди.

КІНЕЦЬ.