В Ольги не стало бабусі. Жінка вирішила зʼїздити в село – треба ж бабусині речі розібрати… Ольга порпалася в речах, що залишилися в бабусиних скринях. За столом на кухні сидів сусід дядько Віктор. Він пив чай і їв ложкою варення, яке сам Ользі й приніс. – Ти, Марійко, ганчір’я не викидай, – сказав сусід. – Може, кудись і знадобиться. Прибирання почнеш – точно знадобиться! – Дядько Вікторе, я Ольга! – ахнула жінка. – А як ти гадаєш, Ольго, чого я тебе все Марійкою називаю, га? – раптом запитав сусід. Ольга застигла від здивування, нічого не розуміючи
– Послухай, ну я одразу казав, що не кину дружину. Ми ж домовлялися, Олечко…
Ольга відвернулася. Ну, а що вона хотіла і справді?
Андрій не обманював. Він на початку стосунків чесно сказав, що вона йому дуже дорога і таке інше, але з сім’ї він не піде. На дружині багато зав’язано. І діти у них, і бізнес спільний, і шлюбний контракт з такими умовами…
Ольга особливо не вникала, що там за умови. Вона закохалася в Андрія, думати ні про що більше, окрім своїх почуттів, не могла і не уявляла, до чого це може призвести.
Ну, власне, ні до чого це й не призвело. Зустрічалися вони кілька років, і спочатку Ольгу не дуже турбувало своя роль коханки, але пізніше почало гнітити.
Особливо важко було, коли посипалися життєві невдачі. Проблеми у школі, де Ольга викладала, з батьками одного із найшкідливіших учнів.
Біда з сусідами, які постійно гульбанили і затопили їй квартиру, але провини своєї не визнавали.
Купа всіляких дрібних негараздів, та ще й здоров’я почало підводити, Ольга постійно була слаба, але на лікарняний не йшла і до ладу не долікувалася.
На додачу до всього не стало її двоюрідної бабусі, яка прожила все життя в селі, а двоюрідну онуку навіть на поминки зі школи не відпустили. Ольга давно у бабусі не була, хоча в дитинстві частенько проводила зі старенькою канікули.
Тепер у село слід було їхати, писали сусіди, просили прийняти спадок.
Хоча бабусю вони самі поховали, розібрали хазяйство: кішку, собачку, козу і, мабуть, запаси на зиму. У який там спадок вступати?
…І ось зараз Ольга сиділа з Андрієм у кафе, розповідала про все, що навалилася, і раптом не витримала, і запитала прямо:
– Коли ми з тобою офіційно будемо разом?
Ну, Андрій і дав зрозуміти, що ніколи.
Одним словом, варто було чекати, звичайно, але Ользі стало раптово дуже неприємно.
Вона дивилася у вікно і задумалася. Кожну жінку природа веде до того, щоб знаходити партнера, вити гніздечко, а потім заводити дітей.
Ну гаразд, нехай розмножуватися хоче і не кожна, але вити гніздо і мати можливість на когось спертися хочеться навіть найвпевненішим у собі панянкам. А тут, обіпрешся на нього. Як же ж…
– Ох, так, я і забула, – Ольга спробувала не розплакатися прямо посеред кафе. – Слухай, я на літо в село їду. Розгребу справи, що залишилися від бабусі. Ну, тобто вона двоюрідна бабуся, але була мені завжди як рідна…
– Чому б і ні? – подумалося їй одразу. – У село справді варто з’їздити, на могилку сходити, подивитися, що там з будинком. Може, продати його. Відпочити знову ж таки від школи, від учнів. Надворі літо, у дітей канікули, у Ольги відпустка…
…За вікном співали півні, десь на ближньому пасовищі мукали корови, на гілках дерев співали птахи, а Ольга порпалася в речах, що залишилися в бабусиних скринях.
Власне, багато там не лишилося. Усе пристойне розібрали сусіди, котрі поховали бабусю.
Правильно зробили, звісно. Їм ці речі потрібні, а Ользі потрібні трохи і на короткий термін. Але ж потрібні. До того ж тепер слід було з’ясувати, що робити з залишками, ось Ольга і порпалася.
За столом на кухні сидів сусід дядько Віктор, пив чай і їв ложкою варення, яке сам Ользі й приніс.
– Ти, Марійко, ганчір’я не викидай, – говорив він. – Може, кудись і знадобиться. Прибирання почнеш, точно знадобиться.
– Дядько Вікторе, я Ольга! – ахнула жінка.
– Ох ти ж… Знаєш що, а як ти гадаєш, Ольго, чого я тебе все Марійкою називаю, га?
Ольга застигла від здивування, нічого не розуміючи.
– Та тому що з пам’яттю у вас вже погано, – нарешті відмахнулась вона.
Ольга не могла знайти нічого потрібного, а тим часом, вона мала прожити в селі місяці-півтора.
Ну, і що тепер?! Все нове купувати?! Непередбачені витрати…
– Ні! – дядько Віктор раптом посміхнуввся. – Просто ти схожа на неї дуже сильно!
– Та звідки ви знаєте, як бабуся виглядала в моєму віці? Бабусі за дев’яносто перевалило незадовго до того, як не стало її.
– Як не знаю? А фотокартку ми на пам’ятник їй приліпити збираємось яку? Вона там молода, як ти. І дуже на тебе схожа. Тобто це ти, звичайно, на неї схожа. Пам’ятник коли встановлювати будемо, тобі подзвонимо. Люди усі разом пообіцяли поставити, ну так і ти ж в стороні не залишишся.
– Навіть не знаю, як вам і дякувати, – Ольга розглядала надщерблені кружки – все, що залишилося від посуду. – Гроші від бабусі залишилися на поминки або теж усім селом скинулися?
– Дещо вона залишала, зрозуміло, але більше люди зібрали. Адже любили твою бабусю, Марійко, по всій окрузі. Дуже любили.
– Я Ольга…
– За те любили, що людям допомагала вона. І тваринкам різним. Допомагала всім. І майбутнє бачила, завжди попереджала про нещастя… Знаєш, вона, коли лежала, говорила, що сила її до іншої перейде. І та інша її місце займе. А тепер, виходить, ти її місце і зайняла!
– Це чого ще, дядьку Вікторе? – Ольга скривилася.
Ну от, не встигла приїхати в село, а їй вже починають обов’язки різні навʼязувати. При цьому витягли з дому всі каструлі і сковорідки.
– Я знаю, що бабуся вважалася місцевою знахаркою, але я з міста і зовсім не вірю ось у це все.
– Так а тобі вірити й не треба, – анітрохи не засмутився сусід. – Вірити ми будемо, а ти свою справу роби. Адже спадкоємиця ти, схожа на неї один прямо в один, та до того ж вчасно так з’явилася. Важко тобі, чи що? Що шукаєш, до речі?
– Каструлі, дядьку Вікторе… Шторки… Було на цьому вікні щось. Подушки, ковдра, постільне бодай якесь… Попросити, чи що, у когось? Мені ненадовго, коли їхатиму – наприкінці серпня відпустка закінчується – тоді все віддам.
– Та принесемо ми тобі все…
…Незабаром і справді сусіди принесли Ользі все, що потрібно для проживання. Вона облаштувалася і забула про розмову з дядьком Віктором. Про те, що на неї вже зобов’язання певні перекладають.
Втім, для зайвих думок у голові не залишалося місця. Думати Ольга могла лише про Андрія. Вона розуміла, що з цими стосунками варто зав’язувати, не буде ніякого толку, але як зав’язати, якщо почуття і таке інше?
Однак сусіди незабаром жваво нагадали новій жительці села про те, що вона таки спадкоємиця колишньої знахарки. І не просто спадкоємиця, а й послідовниця. Вже через кілька днів з’явилася жвава баба Валентина і, привітавшись, заявила:
– Корова в мене слаба, Олечко? Не подивишся? Бабуся тобі силу передала, значить, зможеш допомогти.
– На що подивлюсь? – запитала Ольга. – На корову? Та я на них останніми роками тільки по телевізору й дивилася. Нема у мене ніякої сили, бабо Валю.
– Це ти її поки що просто не відчуваєш. От почнеш, так одразу сила проявиться.
Слідом за першою ластівкою була друга. Потім третя. В однієї зав’яли квіти в горщиках, в іншої кури щось погано бігати стали, у третьої спину прихопило, у четвертої телевізор зламався, і таке було!
– Ну це вже зовсім! – оторопіла Ольга від останнього прохання. – Телевізор тут до чого?! Його теж зцілити треба?!
– А ти як думаєш? Твоя бабуся ласкаво так з ним розмовляла, він і працювати починав..
Спочатку Ольга просто відмовлялася, потім почала пояснювати, що не вірить у ніяке чаклунство і знахарство. І взагалі вона ніяка не бабуся…
Тільки це не спрацьовувало. Сусіди все одно йшли, всі зі своїми проханнями, і відмов не приймали, тільки давали Ользі час подумати.
– Ну ти вже потім приходь, – говорили вони.
І гостинці несли: печиво, пиріжки, трави для чаю, вишиті рушники, кухлі ручної роботи та інше.
– Та ти сходи, – радив дядько Віктор. – Тобі не важко, а людям приємно.
Ользі і самій було незручно. Сусіди принесли їй усе, що треба, і бабусю поховали, коли вона з міста не могла вирватися. А вона тепер їм у такій дрібниці відмовляє. Звичайно, ніякого чаклунства не існує, але якщо люди просять сходити… Цікаво, як це у бабусі виходило?
Через тиждень Ольга пообіцяла всім, що таки прийде та подивиться, як там справи з квітами та телевізором.
Але це сталося лише після того, як у гості заглянув місцевий ветеринар. Тобто місцевим він був за народженням, а жив тепер у місті. А по селах їздив на виклики.
Ольга його пам’ятала ще хлопчиком. Грались колись разом, на річку купатися ходили, історії розповідали один одному. Звали ветеринара Іваном. Він постукав у двері, відповів згодою на пропозицію попити чаю і промовив:
– Подивися ти корову, Ольго. Я їй роблю процедури, але баба Валя такому не дуже довіряє, а тобі повірить. Все з коровою буде нормально. Квітам підживлення насип. Кури самі розберуться. А телевізор… Ну тут нічого не зробити. Цьому мотлоху років сорок. Натомість бабусям спокійніше стане. Довіряють вони тобі, як твоїй бабусі довіряли.
– Іванку, ну ти ж розумієш, що це нісенітниці?
– Звісно, розумію. Тільки потрібна людям віра у диво, Олечко. Усі ми в нього вірити хочемо. Адже це так просто: слова чарівні сказати і чекати, що благодать зійде. Без дива дуже тяжко…
Ольга замислилась. Адже віра в надприродне і справді велика річ. Тому люди і рвуться до ворожбитів, ходять до цілителів. Так хочеться вірити…
І почала Ольга ходити по сусідам. Причому не лише у своєму селі, вона й у навколишні села заглядала. І всі казали, що радіють новій знахарці. Як вона схожа на Марію, ну точно переселилася.
Ольга не уточнювала, як бабуся могла в неї переселитися. Все-таки внучці вже тридцять років виповнилося, коли родички не стало. Чи трапляються такі переселення?
– Правильно робиш, що не питаєш, – казав Іван, коли приходив у гості. – Віра – діло нераціональне. Пояснити тобі нічого не пояснять, а вірити продовжать.
Ольга раділа його візитам, у них навіть щось схоже на роман зав’язалося. Іван нещодавно розлучився, допомагав дружині та дитині, день і ніч лікував тваринок. І знаходив усе-таки час, щоб приїхати в село і заглянути до Ольги…
…Так пройшов місяць. За цей час Андрій кілька разів писав. Цікавився, коли Ольга повернеться, казав, що сумує, але якось сухо. А тут його раптом прорвало…
Несподівано почав дзвонити чи не щодня, говорив, що чекає на повернення коханки з нетерпінням, у шалених почуттях зізнавався. Ольга відповідала, що теж сумує, але сама зовсім не була в цьому певна. Стільки всього змінилося за короткий час. І куди поділося все кохання?
– Ти, Марійко… Ох ти ж! Олечко, прямо зірка місцева, – казав дядько Віктор, коли приходив провідати її. – Бабця твоя така ж була. Усі мужики в неї закохані були. Ось і ти. Як не прийду, то ти з міським своїм стосунки по телефону з’ясовуєш. Іван, знову ж таки, до тебе бігає. Володька про тебе тільки й говорить…
Володька був місцевий гульвіса. До Ольги він іноді теж приходив. Якщо серйозний, то просив йому допомогти, а якщо веселий – дати біленької. І в коханні зізнавався…
…Минуло ще два тижні. Скоро довга вчительська відпустка мала закінчитися, і Ользі слід було подумати про повернення. А вже не дуже хотілося! Чи то село їй так сподобалося. Чи то повага оточуючих. Чи то Іван. До того ж багато чого змінилося. Проблеми міські відступили, і здоров’я більше не турбувало.
Іван, звичайно, міг би її втримати, але Ольга поки що не заводила розмову про швидке розставання. Не знала, як це зробити.
І тут у селі об’явився Андрій. Вранці його машина зупинилася під вікнами бабусиної хатини, колишній коханець зайшов у будинок і завів довгі промови про те, що з дружиною він швидко розлучається, а Ольгу шалено любить і чекає на її повернення.
Промови не здивували. Ще вчора написала подруга і розповіла, що дружина Андрія дізналася про зраду, виставила чоловіка і тепер він багато чого втратить в матеріальному плані.
Здивував Ольгу приїзд коханця. Краще б дружину повернути постарався.
– Забудь, – сказала Ольга. – Не треба це нікому. Я багато років цього чекала, а тепер уже не хочу. Одним словом, іди ти геть…
Вона справді відчувала, що її відпустило. Пішли багатомісячні переживання, нескінченні думи, стало легко…
Тому що, якщо хочеш змінити щось у житті, змінюй зараз! Хочеш – їдь у село, ставай чаклункою, закохуйся… Щось міняй!
КІНЕЦЬ.