Марія Петрівна мала, як вона вважала, все. Чоловік, дочка, квартира, гарна робота. І всього вона досягла сама. Приїхала у велике місто із села, сама вступила до інституту, сама познайомилася з майбутнім чоловіком.

Він був місцевим, міським. Його батьки їм допомогли, а потім вони самі добре заробляли і виховували зараз дочку. У доньки незабаром весілля і Марія Петрівна вирішила продати будинок, який залишився у тому самому селі.

Матері не стало п’ять років тому. Марія їздила на прощання, але розбиратися з будинком їй було ніколи, і буквально за два дні вона закрила будинок і поїхала до себе. Це село вона хотіла б забути назавжди. Вона довго вчилася говорити і виглядати по-міському, не вставляти своїх сільських слів у розмову.

Вона соромилася своєї матері. Та жодного разу до неї не приїжджала і не тому, що не хотіла, а тому, що Марія їй так натякала. Тобі важко, а мені клопітно. Сама вона також не їздила до неї. Мати завжди погоджувалась із донькою.

Вона працювала на фермі, рано постаріла. Вона все робила, щоб її Марійка виглядала не гірше за інших. Сама шила їй сукні. Іноді не доїдала, але найкращий шматочок віддавала дочці. Марія все це сприймала як належне. У них була звичайнісінький маленький будиночок.

Те, що вони бідні, дівчинка зрозуміла, коли трохи подорослішала. Однокласниці виглядали інакше. Але Марія мала характер. Вона добре вчилася, бо зрозуміла, що жити у цьому селі та жити як мати вона не хоче. Єдиний шанс досягти чогось був вступити до міста в інститут. Що вона зробила. Мати надсилала їй невеликі гроші зі своєї мізерної зарплати

Тепер їй трохи за сорок. Це впевнена у собі, добре одягнена дама. Вона не хотіла затримуватися в цьому селі надовго. Вона планувала все передати ріелтору і відразу повернутися назад.

Село їй несподівано сподобалося. Тут було затишно. Це виявилося для неї несподіванкою. І запахи. Рідні та забуті запахи дитинства. Вони як ключики відкривали щось усередині та згадувалося….

Як мати купила їй першу сукню для школи. Мабуть, вона витратила всі свої гроші, бо Марії захотілося одразу в цьому магазині ляльку. Мати пояснювала їй, що грошей немає, вдруге, а Марія тупотіла ніжками і говорила – хочу ляльку.

Усі в магазині на них дивились. Мати тоді її ледве забрала додому. Усю дорогу дівчинка просила повернутися. Десь через місяць мати купила їй цю ляльку, тільки Марія закинула її десь через день.

Вона шила і в’язала сама. У їхньому бідно обставленому будинку було багато в’язаних серветок. Якось Марія повернулася додому з подружкою зі школи, та напросилась. Подруга побачила ці серветки, сказада – це ж старомодно, тільки пилюку збирати. І Марія, коли подружка пішла, викинула їх на смітник. Мати тільки безпорадно ахнула, побачивши спорожнілий будинок, але нічого не сказала дочці. Зв’язала нові та поклала їх у шафу.

Все життя матері крутилося навколо Марії. Вона називала дочку Марусею. Якось йшли вони з дівчатами після школи вулицею, і раптом хтось гукнув – Маруся, Маруся. Мати Марії поспішала їй назустріч. Дівчата здивувалися – це тебе? Ти Маруся?.

Ні, я не знаю, хто це, зухвало відповіла Марія і відвернулася. Мати все чула, пройшла повз. Увечері дочка почала сваритися з мамою. Не називай мене таким ім’ям. Мені не подобається. Тим більше при сторонніх.

– Добре, доню, – мати схвильовано плескала очима. – Улюблена моя доню, тільки заспокойся.

І ось скоро їхній будинок буде продано, і більше ніщо не нагадає Марії Петрівні про роки, проведені в цьому селі. Вона відчинила двері будинку і ввійшла. Вкотре за цей день стало не по собі.

Мати довго нездужала, потім її не стало. Дочці вона нічого не говорила, розповіла потім сусідка. Свою Марію мати не бачила з того моменту, як дочка поїхала після школи вступати до інституту. І ось дочка повернулася для того, щоб продати будинок та забрати гроші з рахунку у банку. Там лежали її перекази для матері, та не чіпала їх, знову збирала для дочки.

Марія увійшла до напівтемного коридору і зупинилася. Їй здалося, що тут пахне дитинством, рідним теплом, мамою. Вона пройшла до кімнати. Там все залишалося, як і багато років тому. На вікнах дешеві фіранки, біля однієї стіни диван, біля іншої ліжко з панцирною сіткою. Тут же стояв стіл із чотирма стільцями. На стінах висіли килимки з оленями. У кутку невелика шафа.

Очі зволожилися. Не розкисати, наказала Марія Петрівна. Кухня була така ж скромна. Старенька раковина, така ж газова плита. На стіні пара шафок. Невеликий стіл. Кожен предмет щось нагадував Марії. Тепер вони вже не здавались їй убогими. Вони мали стільки рідного! Щемне почуття туги накочувало.

Потрібно було розібрати речі. Тяжкий, сімейний альбом із картонними сторінками. Вона почала розглядати фотографії. Першою була фотографія матері, яка тримала на руках згорток із новонародженою донькою. Ось Марії кілька місяців. Далі йшли групові фотографії з маленькою Марійкою із дитячого садка, потім школа.

Тільки Марія, Маруся. І майже не було фотографій матері. Марії знову стало важко. Їй раптом здалося, що всі ці роки вона не мала чогось важливого. Вона працювала над собою, здобула освіту, вийшла заміж, стала мамою. Вона не давала собі слабинки, завжди тримала себе у формі, намагалася відповідати оточеню.

Відчинила дверцята шафи. Майже всі речі матері вона роздала відразу ж після поминок, там і роздавати особливо не було чого. Зараз на плічиках висіла мамина домашня сукня, поношена, протерта. Марія майже завжди бачила свою матір у ній.

Вона уткнулася в сукню обличчям. Минуло стільки років, а їй раптом здалося, що зберігся запах. Наче в цій тканині залишилася пам’ять про матір. Сльози, які вона вже кілька годин стримувала, ринули потоком. Вона зробила кілька кроків, наткнулася на ліжко і ніяково лягла, закопавшись обличчям у сукню та подушку.

Вона зрозуміла, що нічого не можна повернути, нічого не можна виправити. Не можна сказати матері, як сильно вона її любить, як їй зараз самотньо. І як вона, Марія, винна перед нею. Поки живі наші батьки, ми ще діти, згадалося їй. І зараз вона зрозуміла зміст цих слів усією душею. Покажи живі батьки, вони приймуть тебе будь-якого. Вибачать, зрозуміють. Просто помовчать поруч із тобою.

Але матері немає, нема в кого просити вибачення і нема кому пробачити. Нічого не можна виправити та повернути, нічого. 

– Мамочка, пробач мені. Мені так погано без тебе, – плакала Марія. – Я така винна перед тобою. Вибач мені, мамо.

Їй здалося, що рідна шорстка долоня ласкаво водить її по волоссю ніби прощаючи. Вона задрімала. Рівно за годину вона встала, вмилася, підфарбувалась. Мав прийти ріелтор. Марія Петрівна запакувала фотографії, взяла кілька в’язаних серветок, швидко підписала договір з агентом і пішла на вокзал. Увечері йшов поїзд до її міста.

Ще в сумці лежала та сама сукня матері.

КІНЕЦЬ.