– Алло, бабуся, я приїхав. Незабаром буду, але не один, а з дівчиною. Хочу познайомити вас. Вона дуже гарна, ось побачиш, – сказав Тетяні онук телефоном.

– Добре, дорогенький, чекаю , – відповіла Тетяна і почала наводити лад у домівці. Гості скоро будуть.

Прибравшись трохи, налила собі чашку кави, щоб перепочити трохи і задумалася.

Ось і виріс мій Мишко, – подумала вона і мимоволі посміхнулася. Як час швидко біжить. А ніби було все тільки вчора: лежить Мишко в ліжечку маленький і посміхається.

Для Тетяни з чоловіком Михайлик був довгоочікуваним онуком. Ірина була їхньою єдиною дочкою.

Серце бабусі з дідусем просто тануло, коли вони дивилися на онука. Такий веселий карапуз. Він був спокійний, рідко плакав, хіба що нагадає, що він голодний чи мокрий.

– Дивись, який він задумливий. Він уже зараз розумний, у його очах думка. Весь у нашу Іринку , – говорила Тетяна чоловікові.

– Ну Тань, рано ще про це судити, – бурмотів навмисне суворо чоловік, а руки його самі тяглися до онука.

Але вся проблема в тому, що сама Ірина не хотіла на той момент дитини. Вона не чекала Мишка і не хотіла його у всіх сенсах. Здавалося, і заміж Ірина вийшла за коханням, на останньому курсі університету, за красеня і однокурсника Віктора, який подавав великі надії.

Батьки допомагали молодятам з обох боків, і вони винайняли окрему квартиру. Але кохання тривало зовсім недовго. Якось швидко у них почалися взаємні претензії, звинувачення.

Цікаво, куди воно йде, це кохання? Начебто, щойно було. І вже його нема. А може, його й не було зовсім?

Ірина була націлена на кар’єру. Її із червоним дипломом залишили в університеті.

– Я не збираюся перші два три роки витрачати на борщі та памперси , – казала вона чоловікові.

Віктор щодо дитини був згодний, але не щодо “борщів” та побуту в цілому.

Його зовсім не влаштовувало таке життя: поїсти не приготовлено, у квартирі вічно не прибрано, а він утомлений після роботи. І він часто грюкав дверима і йшов до батьків чи ще кудись. Ірина з головою закопувалась у свої книги.

Незабаром взаємно було ухвалено рішення – розлучитися. Тут Ірина і дізналася, що вона вагітна і термін досить пристойний: все було ніколи звернути увагу, закрутилася на роботі і з проблемами.

Вирішили якось дотягнути до народження дитини.

– А раптом все і налагодиться, коли дитинка з’явиться , – переконували батьки Ірини та й Віктора теж.

Народила Ірина у призначений термін. Але нічого не налагодилося у їхньому житті. Віктор самоусунувся від турбот щодо дитини. У нього, здається, й стосунки вже інші з’явилися десь. Сварки у сім’ї продовжилися.

У результаті, все ж таки розлучилися. Віктор одружився з іншою, і в них народилася дитина. А про Михайла він ніби забув. Хоча аліменти платив, та й то не завжди.

Ірина все частіше почала підкидати Михайлика своїм батькам. Із батьками разом вона жити не хотіла. Хотілося їй самостійності якийсь час.

Залишала вона дитину не на день, а на тиждень, а то й довше. Казала, що Мишко заважає їй писати дисертацію, він постійно потребує її уваги. Довго сидіти у відпустці вона не стала, вийшла на роботу.

Спочатку Мишко вередував, коли його залишали у дідуся з бабусею. Але потім поступово став звикати. Ірина відвідувала його все рідше, потім і зовсім поїхала до столиці. За її словами – “доробляти кар’єру”

– У цій глушині ніякого просвіту не видно, жодних перспектив. Облаштуюсь на новому місці трохи і заберу сина» , – повідомила вона батькам.

У столиці, крім кар’єри, Ірина почала будувати і своє особисте життя.

Тетяна дізналася від дочки, що в Ірини з’явився чоловік, і, можливо, вона навіть вийде знову заміж.

На Михайлика часу в неї майже не залишалося. Приїжджала рідко, хоча дорога була не така вже довга – ніч їзди поїздом.

– Це цілком зрозуміло. Ірина молода та гарна жінка, – думали батьки. Може й на краще.

І справді, чоловік зробив Ірині пропозицію. Він виявився перспективним, із квартирою. Скоро Ірина забрала Михайла до себе до столиці.

Коли їхали, Мишко дуже плакав. Ірину він сприймав як чужу жінку. І ніяк не хотів розлучитися з бабусею та дідом.

– Чує моє серце, що Михайлику там буде погано , – говорила Тетяна чоловікові. І не помилилась.

Вже за три місяці Ірина привезла Мишка назад до батьків.

Новоспечений чоловік не схотів, щоб Мишко жив із ними. То йому заважало, що Мишко шумить, то…. Загалом, він не захотів ростити чужу дитину. Тим більше, Ірина чекала дитину від нього.

Дід зауважив, що онук якийсь боязкий став невпевнений.

Михайлик не грався, як раніше, як це зазвичай роблять діти. Він сидів у кутку і серйозно спостерігав за людьми, як доросла людина. Наче він відчув щось недобре. Наче він знав, що його знову хочуть покинути.

Дід, помітивши це все, колись не витримав, стукнув кулаком по столу і сказав Ірині:

– Ось, погано ми тебе виховали. Та коли ж це у вас все закінчиться то врешті-решт?! Ви розумієте, що це дитина, жива людина, а не плюшева іграшка, смикати її туди – сюди! Якщо залишиш зараз онука, то це буде назавжди й крапка.

Не дозволю вам більше травмувати дитину. Виростимо вже самі якось.

Ірина, на подив батьків, дуже швидко погодилася з цим.

Так і ріс Мишко у дідуся з бабусею. Виріс розумним, чуйним, добрим. Вивчився, здобув гарну професію. По роботі він постійно їздив різними країнами, і йому це дуже подобалося. Але він завжди поспішав повернутися до свого рідного дому. Так, так він називав дім бабусі з дідусем, де він виріс. Де він отримав турботу та ласку, де на нього чекають.

Мишко вже мав свою невелику квартиру. Але жив він із бабусею. Вона була вже у віці і зовсім одна. Він відчував, що бабусі вже важко самій.

Діда не стало років п’ять тому. І вона якось одразу різко здала: захворіла та злягла.

– Я напевно, теж піду скоро, слідом за ним , – сказала вона тоді онукові.

– Ну, ти що, бабусю, не кисни. Треба ще правнуків дочекатися , – казав він. Як же я без тебе?

І ці слова якось одразу надавали Тетяні бадьорість і бажання одужати якомога швидше.

Тетяна та її чоловік ніколи не говорили погано про дочку, особливо при Міші. Він болісно сприймав будь-які розмови про матір. Він не хотів її сприймати взагалі. Хоча, з віком, здавалося, ставився до неї спокійніше.

Ірина іноді надсилала гроші, приїжджала кілька разів. Але згодом перестала.

Потім, після школи, вона кликала Мишку до столиці на навчання. Але той ввічливо подякував їй і відмовився.

Тетяна сподівалася, що Мишко багато чого не пам’ятав, бо був тоді маленький зовсім, Мабуть, десь чотири йому було чи п’ять, коли він залишився у них назовсім. Але Мишко, мабуть, все пам’ятав. Пам’ятав, як дідусь із бабусею відігрівали його щоразу. Намагалися захистити від прикрощів, намагалися дати те, що не змогли дати йому батьки.

КІНЕЦЬ.