– Маша! Три цукерки шоколадних зʼїла. Хто тобі дозволив їх взяти? – репетував вітчим.

– Дядько Сашко, це не я. Іра їх зʼїла.

– Не смій брехати і на дочку мою намовляти! А то здам я тебе в дитбудинок. Ану, марш у куток.

По щоках Маші текли сльози, але вона покірно вирушила в куток. Що таке дитбудинок вона не уявляла, але дуже боялася туди потрапити. І дядька Сашка вона теж дуже боялася.

Мама Маші, Ніна, закінчивши шість класів, пішла працювати телятницею на ферму, у цій професії університети не потрібні. Заміж Ніна вийшла в вісімнадцять. Її батьки змусили майбутнього тата одружитися, щоб приховати «ганьбу» доньки.

Петра Ніна любила до нестями, а сам хлопець, здається, любив усіх дівчат на світі. Що й слід було чекати, сім’янин із нього вийшов нікудишній. Сімейне життя обтяжувало Петра, витримав він лише два роки, а потім зібрав речі, прихопив скромні заощадження і поїхав із села, залишивши дружину Ніну та доньку Машеньку без копійки за душею.

Тяжко доводилося Ніні одній. Коли Маші чотири роки було, зійшлася Ніна з односельцем, Олександром. Сашко одразу заявив, що чужа донька йому не потрібна, як рідну він її не прийме.

Машенька тяглася до вітчима, стала татом його називати, але Сашко суворо сказав: «Я тобі не тато, а дядько Сашко. Зрозуміла?»

Потім у Ніни та Сашка народилася спільна донька Ірина, і Маша зовсім стала ізгоєм, вся увага була спрямована на маленьку сестричку. Сашко рідну доньку дуже полюбив, Машу відверто ненавидів, а мати рідко заступалася за неї.

Коли Ірина трохи підросла, батько знайшов роботу у місті, йому на сім’ю виділили дві крихітні кімнатки у гуртожитку. Найменше Сашко хотів брати із собою у місто ненависну падчерку.

– Ми можемо залишити її на твою маму. Нехай виховує, – казав він дружині.

– Мама і раніше мені не допомагала, а тепер здоров’я у неї зовсім слабке, їй би себе обслужити, не до онуки.

– Я тобі одразу казав: не потрібна мені чужа дитина, – Саша з силою вдарив кулаком по одвірку. – Ти її нагуляла, ти й вирішуй, куди її подіти.

– Сашко, прошу тебе, – впала йому в ноги Ніна. – Не рви мені душу, не примушуй відмовлятися від доньки.

– Гаразд. Тільки попередь її, щоб на очі намагалася мені не показуватися і поводилася, як миша. Я її витівки не потерплю.

Час минав, діти росли. Ірина стала розуміти, що батько по-різному ставиться до неї та сестри. А мати у сім’ї мало що вирішувала. Ірина цим користувалася і всі свої прокази та капості валила на Машу. Батько довго не розбирався. Як він міг не вірити рідній доньці? За всі витівки Ірини діставалося Маші, часом міцно діставалося.

Маші ледве виповнилося вісімнадцять років, вона вийшла заміж та переїхала до чоловіка. Чоловіка вона не любила, але життя під одним дахом з вітчимом і сестрою, які її ненавиділи, було нестерпним. Заміжжя дало їй можливість втекти від цього життя.

Олександр, відпрацювавши десять років на будівництві, отримав двокімнатну квартиру в «хрущовці», Маша на той момент тільки переїхала до чоловіка. Коли розпочалася приватизація, квартиру приватизували на Олександра та Ніну.

Якось Ніна захворіла і опинилася у лікарні.

– Ти ось, що, Ніно, – відразу після виписки сказав її чоловік. – Напиши заповіт, мало що…

– Сашко, що ж ти раніше мене ховаєш?

– Я сказав: мало що? Підемо разом, напишеш, щоб потім не було ніяких питань. Іринці, дочці нашій, відпишеш свою частку.

– А як же Маша, моя доня?

– Їй від цієї квартири нічого не повинно дістатися, вона тут ніхто. Взагалі, цю квартиру я заробив, десять років на будівництві. Ти в нас прибиральницею по чотири години на день працювала, а могла б двірником піти, теж квартиру заробила б. Так що моя це квартира і розпоряджатися нею буду я!

Ніні нічого не залишалося робити, як погодитись з чоловіком, вона рідко йому перечила. Заповіт було написано і Ірина про це знала.

Маша після переїзду до чоловіка ні з сестрою, ні з вітчимом не спілкувалася, з мамою – вкрай рідко. Була в неї образа на матір, що та ніколи не підтримувала її, не захищала від вітчима.

Ірина оголосила про майбутнє заміжжя у двадцять три роки. Весілля зіграли з великою кількістю гостей, тільки Маші на весіллі не було, Ірина її просто не запросила.

Постало питання, де житимуть молоді. Житлові умови у сімей були однакові, чоловік Ірини теж жив із батьками у «двушці». Ірина хотіла, щоб чоловік переїхав до неї, Павло наполягав на протилежному. У результаті слово чоловіка виявилося сильнішим.

За рік у пари народився син, ще за рік – другий, сім’ї стало тісно тулитися в одній кімнаті.

А невдовзі несподівано померла мати. Незабаром після похорону з’явилася Ірина і заявила батькові, що половина належить їй, і вона збирається продати квартиру, щоб отримати свою частку. Їй жити і дітей ростити нема де.

– Як же це, дочню, а мене, що, на вулицю?

– Та не переживай, тату. У тебе ж наче будиночок у селі залишився, вистачить тобі грошей, щоб відремонтувати його. Тобі на пенсію через три місяці, яка тобі різниця, де жити – у місті чи селі?

– Та як ти смієш! Цю квартиру я заробив! А будинок у селі більше двадцяти років без господаря стояв, там дах звалився, нема чого там уже ремонтувати.

– Ну, можна інший купити дешевий у якомусь селі. Там повітря, природа. Та чи багато тобі треба? А ми молоді, ще доньку хочемо народити. Або можеш мені мою частку грошима віддати, тоді не доведеться квартиру продавати.

– Немає в мене таких грошей, – батько важко опустився у крісло. – Не можу повірити, що це кажеш ти, моя доню. Я все для тебе робив. Я ж знав усі твої прокази, але жодного разу на тебе голосу не підвищив. За твої витівки Машці завжди діставалося…

– Тату, ти мені зуби не заговорюй. Можеш потихеньку речі пакувати, ти скоро переїжджаєш. Якщо треба буде щось важке винести, мій Пашка прийде, допоможе. Нарешті я скоро поїду від цих свекрів. Ні, дякую їм, звичайно, вони нам грошей погодилися додати, щоб ми собі купили «двушку». Я вже все порахувала.

Ірина розвернулася і пішла, не попрощавшись.

– Ні, не може дочка так зі мною вчинити. Переживає вона через смерть матері, сама не знає, що каже. Схаменеться, завтра ж прийде і вибачення попросить, – намагався заспокоїти себе літній чоловік.

Але Ірина була налаштована рішуче. Через півтора місяці Олександр переїхав у старий будиночок у напівзанедбаному селі.

КІНЕЦЬ.