Син одружився 3 роки тому, онуці 2 роки. Теж став віддалятися, як і в історії, де дорослий син не хоче спілкуватися з матір’ю. Я й так намагалася давати йому повну свободу ще до знайомства із майбутньою дружиною.

Намагалася не лізти в душу. Якщо хотів, сам ділився інформацією про своє життя. Ні так ні. Начитавшись на цю тему, готувала себе до його майбутнього сімейного життя. Але реальність перевершила всі очікування.

Тобто стали буквально сльози навертатися, як подумаю, що місяць уже його не бачу, другий, знаю, що працює з ранку до ночі. Невістка не те, що не любить мене, а інтроверт такий. Нічого з неї не витягнеш. Заради спілкування з онукою просто дзвонила, питала — чи не треба погуляти, щоби молода мама відпочила.

Спочатку відмовлялася. Я продовжувала. Потім раз попросила. Сама поспала тим часом. Потім ще. Потім через день почала кликати, що я вже втомлюватися почала навіть. А сина не бачила. Я гуляла вдень, а він рано йде і пізно приходить.

Потім стали на вихідні кликати, а самі у гості чи ще кудись. Я навіть не питаю. Сина почала бачити у вихідні. Хоч по п’ять хвилин, поки йдуть і приходять, але мене вже відпустив цей біль. І так ясно на душі. Я зрозуміла, що вони обоє, син та невістка, як підлітки охороняють свою незалежність.

Якщо це прагнення до незалежності поважати (не з’ясовувати, що й чому, не розпитувати, куди пішли, куди поділи сервіз). Потрібно всіляко підкреслювати, що вони тут, у своєму uyspltxre, господарі, а я гість (питати дозволу взяти річ, онучці, у відповідь на якусь прохання, відповідати: «як матуся скаже», «якщо мама дозволить…»).

Тоді в них пропадає ця потреба відстоювати свої межі. Нема з чим воювати. Нема для чого бойкотувати. Немає свекрухи з цікавістю та бажанням хоч ненадовго покайфувати у колишньому комфортом емоційному мікрокліматі багаторічного спілкування із синулів. Є доброзичливий, ввічливий помічник, друг.

Мені здається, така ситуація, як у автора теми, як у мене дається, щоб упокорити гординю. Але є й логічне пояснення. Колишнє померло. Немає вас та сина. Є ви та родина вашого сина. Він перейшов у іншу якість. Жаль про це, все одно, що шкодувати, що його вже не повозиш у візочку, не захитаєш на ручках, не даси соску.

Всі ми люди. Усім нам не по собі, коли розуміємо, що ось вони перші зморшки, батьки немічні, що ми всі помремо, зрештою. Син, який став чоловіком, явище того ж порядку, як на мене.

Звичайно, бувають ласкаві, молоді подружжя, що збіглися за підходом до налагодження відносин з мамами. Бувають залякані, бояться дзвонити, зустрічатись, бувають тривожні сини. Але я мала на увазі ситуацію автора прочитаної сповіді.

КІНЕЦЬ.