Я їхала поїздом, коли в купе увійшли мама із сином. Вже хотіла заснути, як раптом почула їхню розмову. Сум ні слова хлопчика досі дзвонять у моїх вухах
Я якраз їхала нічним поїздом до Києва, як на одній зі станцій увійшла жінка із сином.
Жінка була одягнена в темний одяг, і сама похмура, як дощова хмара. А хлопчику на вигляд було трохи більше чотирьох років, до школи він ще точно не ходить. Жінка розклала ліжко і поклала сина.
Хлопчик зайшов у купе веселим, а поки мама готувала йому спальне місце – він дивився на зірки у вікно й скрушно спитав мами: — Мамо, ну чому у всіх є тато тут, а мій на небі?
Ну чому? Я ж його так люблю і так скучив за нашими іграми.
Та й взагалі, він ще довго на цьому небі для нас зірки збиратиме?
Мені не потрібні ні ті зірки, ні місяць, ні сонце.
Я хочу татку поруч. Молода жінка збиває подушки. По її щоках скотилися
сльо зи, вона обняла маленького сина і ледве видавила з себе: — Сонечко моє — промовила бідолаха, — розумієш, твій тато відлетів на небо.
Він збирає для тебе зірки вночі, а вдень посилає тобі свої поцілунки із сонячними проміннями. Він завжди житиме на хмаринці. Але він все бачить із неба і дуже тебе кохає.
Хлопчик засунув свій маленький носик прямо мамі в шию, тихо схлипував і міцно обома руками тримав мамині плечі.
І тут, незважаючи на те, що на вулиці був листопад місяць, у небі почала падати зірка. Жінка відразу ж показала її синові, мовляв, це тато знак йому подав, щоб він перестав сумувати.
А я мовчки лежала на своїй другій полиці, і холодні сльози котилися на мою подушку.
КІНЕЦЬ.