Роман і його мама вартували одне одного. Їх не хвилювала доля власного сина і онука, а тільки квадратні метри. Але вони самі себе перехитрили

Одразу після роботи Роман поїхав до своєї мами.
– Виручай, мамо! — одразу, як увійшов у квартиру, почав Роман.
— Що сталося, синку? — злякано відповіла Тамара Василівна. – На тобі обличчя немає.
— Сталося, мамо. Сталося те, чого я найбільше боявся, — відповів Роман. — Тільки, мамо, що тебе це теж стосується.
— Що стосується? — дивувалася Тамара Василівна. – Чого боявся?
Але Роман у цей час не чув, що казала йому мама, і більше думав про свою проблему.
— Мамо, поговори з Лізою, — наполягав Роман. – Чуєш? Поговори! Бо сил моїх більше нема.
— Та поговорю я з твоєю дружиною, синку, поговорю, — злякано відповіла Тамара Василівна. — Що ж ти так розхвилювався?
— Та як же не хвилюватись, мамо! — вигукнув Роман. — Коли ми вже майже два роки чоловік та дружина. І я відчуваю, безперечно відчуваю, що скоро нашому щасливому житті настане кінець, мамо.
— Та що ж ти таке кажеш, синку?
— Я знаю, що кажу, мамо, — тривожним голосом відповів Роман і при цьому широко розплющеними очима дивився кудись у далечінь. — На одну тебе тільки надія залишилася. Бо ти її ненавидиш. А не сьогодні завтра, мамо, Ліза точно зробить мене татом. І тоді в мене вже дороги назад не буде. І в тебе, мамо, теж.
Якщо у нас буде дитина, я від неї не піду. І вона назавжди, чуєш, мамо, назавжди залишиться твоєю невісткою. Тобі цього треба?
– Ні.
– Ось! А вона дитину хоче.
— Та невже вона така наважилася, синку?
— Наважилася, мамо. Вже три дні тільки про це й каже.
– А ти?
— А що я, мамо? Тримаю себе в руках. Три дні вже! Але сама розумієш, можу не витримати.
— Ой біда яка.
— А я ще такий молодий, мамо. Мені ще жити та жити. Поговори з Лізою, мамо. Скажи їй. Адже не витримаю. Ще два-три дні і… Точно не витримаю. Тобі цього треба? Адже ти ще й сама молода. Могла б і своє особисте життя влаштувати. А тут онуки! Чи про це ти мріяла, мамо, коли мене одружила? Адже тобі лише сорок три, мамо.
– Ой, – жалісно відповіла Тамара Василівна і махнула рукою.
— Поговори з Лізою, мамо. Поки не пізно.
— Та що мені сказати їй, синку?
— Що хочеш кажи, мамо. Вигадуй, що хочеш. Тільки щоб вона сама, чуєш, сама пішла від мене. Пішла до того, як це станеться! Розумієш? І пам’ятай, мій терпець зовсім не безмежний.
— Розумію, але… Що придумати?
— Скажи, що я маю іншу. Що я її люблю. Що у нас дитина буде.
– Вона не повірить.
— А ти скажи так, щоб повірила!
– Думаєш зможу?
— Зможеш, мамо. Якщо ти дійсно любиш мене і, дійсно, ненавидиш Єлизавету, то зможеш.
— Люблю і ненавиджу, синку, правда. Але чи зможу?
— Треба, мамо. Зрештою, тобі надається можливість довести насправді, наскільки ти не любиш свою невістку. А то гарні слова ви всі майстрині говорити. Чи, може, я помиляюся? Може, ти вже любиш Єлизавету? Може, навіть більше за мене?
— Про що ти говориш, синку. Ненавиджу. Ось як вона забрала тебе в мене, так і ненавиджу її. Чи ти забув, як я відмовляла тебе одружитися з нею?
– Пам’ятаю. Було. Тільки час іде. Може, ти зараз по-іншому думаєш? Люди, кажуть, змінюються!
— Брешуть. Не змінюються люди. І я не змінилася.
— Тоді ти зможеш, мамо. Я в тебе вірю.
Наступного дня Тамара Василівна приїхала у гості до сина. Роман ще не повернувся з роботи.
– Лізо, та ти в своєму розумі? — вигукнула Тамара Василівна. — Ми розмовляємо вже понад дві години! Я розповів тобі все. А ти?
– А що я? – спокійно відповіла Ліза.
— Ти, як і раніше, мені не віриш.
— Чому я маю вірити, Тамара Василівно?
– Твій чоловік обманює тебе, Лізо. Він має іншу жінку. Ти чуєш, Лізо? Інша! Вони зустрічаються довгий час. І Роман любить її. Більше того, у них незабаром буде дитина.
– Не вірю.
– Але чому?!
— А чому я маю вам вірити?
— Думаєш, що я обманюю тебе?
– Думаю так. Обманюєте.
— Навіщо мені тебе дурити?
— Ви хочете посварити мене із чоловіком.
– Посварити? Що ти таке кажеш, Лізо? Навіщо мені це?
– Бо я вам не подобаюся. Ви мене ненавидите.
«А ще тому, що вас Роман попросив це сказати, – подумала Ліза. — Він не хоче дітей і вирішив мене позбутися. Ось ви й намагаєтесь тепер. Хочете, щоб я сама пішла від нього. Отож я дивлюся, він три дні ходить сам не свій. Ваша проблема, Тамаро Василівно, що ви не знаєте головного. Мине трохи більше півроку, і ви станете бабусею».
Три дні тому, коли Ліза сказала чоловікові, що хоче дітей, вона таким чином готувала його до того, що він скоро стане татом. А Роман усе не так зрозумів. Він подумав, що Ліза ще тільки збирається розпочати цю справу. Злякався і вирішив розлучитися з Лізою. Не знаючи, що вона вже чекає на дитину.
— Навіть якщо ти мені не подобаєшся, що з того? – продовжувала Тамара Василівна. — Це не означає, що я брешу.
— Припустимо, ви не брешете.
— Що означає, припустимо? – обурилася Тамара Василівна.
— Добре, ви не брешете. Далі що?
– У якому сенсі, що далі? – не зрозуміла Тамара Василівна.
— Мій чоловік обманює мене. І що далі? Що я маю зробити?
– Як що? Ти ще питаєш! Розлучатись, звичайно.
— Розлучатись, значить?
— Звісно, розлучатися. А що ще? Таке не вибачають.
«На другому місяці? – Подумала Ліза. — Іти і розлучатися? А що? Чому ні?”
— Так і зроблю, — рішуче відповіла Лізавета.
Тамара Василівна навіть здригнулася від несподіванки.
– Серйозно? — здивовано спитала вона.
– Серйозно.
— Розлучишся з моїм сином? — Тамара Василівна все ще не вірила, що так легко досягла від невістки бажаного.
– Розстануся.
— Ні, правда, чи що?
– Правда. Я розлучуся з вашим сином, але в мене буде умова .
Тамарі Василівні стало трохи тривожно.
— Що за умова? — спитала вона.
— Хочу, щоб ми розлучилися якнайшвидше.
– Не проблема. Це все?
— Однушка, яку ми з Романом купили і майже все виплатили, буде цілком моєю.
— З якого це дива? Там лише один платіж залишився!
— А з такого. Я постраждала сторона. Самі ж сказали, що він обманював мене. Довгий час. У нього там кохання велике. Дитину чекає. А якщо не хочете, як хочете. Тоді нікуди не піду. І далі житиму з вашим сином. І мені байдуже, кого він там любить і кого чекає.
Тамара Василівна замислилась.
— Але ж це не зовсім чесно! – сказала вона.
— А обманювати мене чесно? – відповіла Ліза. – Коротше, я свою умову сказала. Думайте.
— Гордості не маєш.
– Ні, – зітхнувши, погодилася Ліза.
— Ой біда яка.
— Поговоріть із сином, Тамара Василівно. Скажіть йому, що я можу передумати. Вам цього треба? Ви ж мене ненавидите.
– Ой, – жалісно відповіла Тамара Василівна і махнула рукою.
— Поговоріть із сином. Поки не пізно.
— Та що мені сказати, Лізонько?
– Що хочете. Придумайте щось. Тільки щоб жодних сюрпризів! Швидке розлучення та вся квартира мені. І пам’ятайте, що мій терпець зовсім не безмежний.
— Розумію, але… Що придумати?
— Скажіть, що якщо він не погодиться, я мало того, що нікуди від нього не піду, але ще й серйозно замислюсь про дитину.
— А якщо він не захоче дитину? Тоді як?
– Не захоче і не треба. Знайду того, хто схоче.
— За живого чоловіка?
– Чому ні? І хто мене засудить? Після того, що ваш син зробив. І взагалі. Які претензії до мене? Якщо можна за живої дружини, то чому за живого чоловіка не можна? От і буде все життя виховувати чужу дитину. А не захоче виховувати, аліменти платитиме.
— Це підло, Єлизавето.
– Згодна. Але ваш син вчинив зі мною не краще.
— Як же я тебе ненавиджу.
— Це все порожні слова, Тамара Василівно. Говорити про ненависть ми добре вміємо. А ви насправді доведіть, що ненавидите мене. Поговоріть із сином. Переконайтеся, що він погодиться на мої умови. Тоді повірю, що ви справді мене ненавидите. А інакше буду вашою невісткою до кінця ваших днів. А його зроблю багатодітним татком.
— Та що сказати йому?! — вигукнула Тамара Василівна.
– Що сказати? — Єлизавета замислилась. — Скажіть, що я кохаю іншого.
– Він не повірить.
— А ви, Тамара Василівно, то скажіть, щоб він повірив!
– Але чи зможу?
— Зможете. Якщо справді любите сина, а мене ненавидите, зможете.
– Я постараюся.
– Постарайтеся. І зробіть так, щоб більше він не повертався до мене.
– А речі?
— Речі його я вам надішлю, — відповіла Єлизавета. – Подзвоніть йому. Скажіть, щоб із роботи до вас їхав.
Увечері Тамара Василівна розмовляла із сином у себе вдома.
— Все гаразд, синку, — сказала вона. — Твоя проблема улагоджена. Ліза згодна на розлучення.
– Мамо, ти … Я тебе обожнюю. Я знав. Я вірив у тебе. Але як тобі це вдалося?
Тамара Василівна докладно розповіла, як їй це вдалось.
— Ні, мамо, — рішуче відповів Роман. – Все розумію, але… Ні. Ні, ні і ще раз ні. Не віддам квартиру.
— Вона має іншого чоловіка, — сказала Тамара Василівна. — І вона від нього чекає. І якщо ти не погодишся на швидке розлучення і квартиру віддати їй, вона дитину на тебе повісить. Так і сказала.
— Я доведу, що вона не моя!
– Уявляєш, скільки на це піде часу і сил! І весь цей час ти будеш її чоловіком. А ще вона обіцяла зробити тебе багатодітним батьком. Тобі цього треба? І було б заради чого. Нехай вона подавиться цією квартирою.
Мама ще довго переконувала сина прийняти умову Єлизавети. І Роман погодився. Зламався на багатодітному батьківстві. Дуже він не хотів дітей.
Незабаром вони розлучилися. І Єлизаветі дісталася вся квартира. А ще через якийсь час у Лізи народився син. Вона довела, що це дитина Романа. І тепер він сплачує аліменти.
— Це що ж виходить, мамо? – запитав Роман, коли його визнали батьком дитини Єлизавети. — Я міг би просто з нею розлучитися та забрати свої півквартири? А тепер у мене мало того, що нічого немає, то ще й аліменти плачу?
— Аліменти — це гаразд. Аліменти, синку, ти б у будь-якому разі платив. Якби розлучився. Але як їй удалося віджати у нас половину квартири? Не розумію. Просто загадка якась. І я сама вмовила тебе все їй віддати. Ну? І хто після цього?
— Не намовляй на себе, мамо. Ти ще молода. Тобі всього 44. І взагалі, мамо, на мою думку, ми легко відбулися.
– Легко?
— Можна сказати, що ми щасливі люди. Бо могло бути й гірше.
— Що гірше?
— А раптом вона й справді багатодітним батьком мене зробила б? Чому ні?
— І то правда, синку. Про багатодітного батька я й забула.
— Ось я й говорю, мамо. Вважай, що дешево відбулися. А я більше вже ніколи не одружуся. Досить з мене. Спробував разок і буде.
КІНЕЦЬ.