Одразу після роботи Роман поїхав до своєї мами.

– Виручай, мамо! — одразу, як увійшов у квартиру, почав Роман.

— Що сталося, синку? — злякано відповіла Тамара Василівна. – На тобі обличчя немає.

— Сталося, мамо. Сталося те, чого я найбільше боявся, — відповів Роман. — Тільки, мамо, що тебе це теж стосується.

— Що стосується? — дивувалася Тамара Василівна. – Чого боявся?

Але Роман у цей час не чув, що казала йому мама, і більше думав про свою проблему.

— Мамо, поговори з Лізою, — наполягав Роман. – Чуєш? Поговори! Бо сил моїх більше нема.

— Та поговорю я з твоєю дружиною, синку, поговорю, — злякано відповіла Тамара Василівна. — Що ж ти так розхвилювався?

— Та як же не хвилюватись, мамо! — вигукнув Роман. — Коли ми вже майже два роки чоловік та дружина. І я відчуваю, безперечно відчуваю, що скоро нашому щасливому житті настане кінець, мамо.

— Та що ж ти таке кажеш, синку?

— Я знаю, що кажу, мамо, — тривожним голосом відповів Роман і при цьому широко розплющеними очима дивився кудись у далечінь. — На одну тебе тільки надія залишилася. Бо ти її ненавидиш. А не сьогодні завтра, мамо, Ліза точно зробить мене татом. І тоді в мене вже дороги назад не буде. І в тебе, мамо, теж.

Якщо у нас буде дитина, я від неї не піду. І вона назавжди, чуєш, мамо, назавжди залишиться твоєю невісткою. Тобі цього треба?

– Ні.

– Ось! А вона дитину хоче.

— Та невже вона така наважилася, синку?

— Наважилася, мамо. Вже три дні тільки про це й каже.

– А ти?

— А що я, мамо? Тримаю себе в руках. Три дні вже! Але сама розумієш, можу не витримати.

— Ой біда яка.

— А я ще такий молодий, мамо. Мені ще жити та жити. Поговори з Лізою, мамо. Скажи їй. Адже не витримаю. Ще два-три дні і… Точно не витримаю. Тобі цього треба? Адже ти ще й сама молода. Могла б і своє особисте життя влаштувати. А тут онуки! Чи про це ти мріяла, мамо, коли мене одружила? Адже тобі лише сорок три, мамо.

– Ой, – жалісно відповіла Тамара Василівна і махнула рукою.

— Поговори з Лізою, мамо. Поки не пізно.

— Та що мені сказати їй, синку?

— Що хочеш кажи, мамо. Вигадуй, що хочеш. Тільки щоб вона сама, чуєш, сама пішла від мене. Пішла до того, як це станеться! Розумієш? І пам’ятай, мій терпець зовсім не безмежний.

— Розумію, але… Що придумати?

— Скажи, що я маю іншу. Що я її люблю. Що у нас дитина буде.

– Вона не повірить.

— А ти скажи так, щоб повірила!

– Думаєш зможу?

— Зможеш, мамо. Якщо ти дійсно любиш мене і, дійсно, ненавидиш Єлизавету, то зможеш.

— Люблю і ненавиджу, синку, правда. Але чи зможу?

— Треба, мамо. Зрештою, тобі надається можливість довести насправді, наскільки ти не любиш свою невістку. А то гарні слова ви всі майстрині говорити. Чи, може, я помиляюся? Може, ти вже любиш Єлизавету? Може, навіть більше за мене?

— Про що ти говориш, синку. Ненавиджу. Ось як вона забрала тебе в мене, так і ненавиджу її. Чи ти забув, як я відмовляла тебе одружитися з нею?

– Пам’ятаю. Було. Тільки час іде. Може, ти зараз по-іншому думаєш? Люди, кажуть, змінюються!

— Брешуть. Не змінюються люди. І я не змінилася.

— Тоді ти зможеш, мамо. Я в тебе вірю.

Наступного дня Тамара Василівна приїхала у гості до сина. Роман ще не повернувся з роботи.

– Лізо, та ти в своєму розумі? — вигукнула Тамара Василівна. — Ми розмовляємо вже понад дві години! Я розповів тобі все. А ти?

– А що я? – спокійно відповіла Ліза.

— Ти, як і раніше, мені не віриш.

— Чому я маю вірити, Тамара Василівно?

– Твій чоловік обманює тебе, Лізо. Він має іншу жінку. Ти чуєш, Лізо? Інша! Вони зустрічаються довгий час. І Роман любить її. Більше того, у них незабаром буде дитина.

– Не вірю.

– Але чому?!

— А чому я маю вам вірити?

— Думаєш, що я обманюю тебе?

– Думаю так. Обманюєте.

— Навіщо мені тебе дурити?

— Ви хочете посварити мене із чоловіком.

– Посварити? Що ти таке кажеш, Лізо? Навіщо мені це?

– Бо я вам не подобаюся. Ви мене ненавидите.

«А ще тому, що вас Роман попросив це сказати, – подумала Ліза. — Він не хоче дітей і вирішив мене позбутися. Ось ви й намагаєтесь тепер. Хочете, щоб я сама пішла від нього. Отож я дивлюся, він три дні ходить сам не свій. Ваша проблема, Тамаро Василівно, що ви не знаєте головного. Мине трохи більше півроку, і ви станете бабусею».

Три дні тому, коли Ліза сказала чоловікові, що хоче дітей, вона таким чином готувала його до того, що він скоро стане татом. А Роман усе не так зрозумів. Він подумав, що Ліза ще тільки збирається розпочати цю справу. Злякався і вирішив розлучитися з Лізою. Не знаючи, що вона вже чекає на дитину.

— Навіть якщо ти мені не подобаєшся, що з того? – продовжувала Тамара Василівна. — Це не означає, що я брешу.

— Припустимо, ви не брешете.

— Що означає, припустимо? – обурилася Тамара Василівна.

— Добре, ви не брешете. Далі що?

– У якому сенсі, що далі? – не зрозуміла Тамара Василівна.

— Мій чоловік обманює мене. І що далі? Що я маю зробити?

– Як що? Ти ще питаєш! Розлучатись, звичайно.

— Розлучатись, значить?

— Звісно, ​​розлучатися. А що ще? Таке не вибачають.

«На другому місяці? – Подумала Ліза. — Іти і розлучатися? А що? Чому ні?”

— Так і зроблю, — рішуче відповіла Лізавета.

Тамара Василівна навіть здригнулася від несподіванки.

– Серйозно? — здивовано спитала вона.

– Серйозно.

— Розлучишся з моїм сином? — Тамара Василівна все ще не вірила, що так легко досягла від невістки бажаного.

– Розстануся.

— Ні, правда, чи що?

– Правда. Я розлучуся з вашим сином, але в мене буде умова .

Тамарі Василівні стало трохи тривожно.

— Що за умова? — спитала вона.

— Хочу, щоб ми розлучилися якнайшвидше.

– Не проблема. Це все?

— Однушка, яку ми з Романом купили і майже все виплатили, буде цілком моєю.

— З якого це дива? Там лише один платіж залишився!

— А з такого. Я постраждала сторона. Самі ж сказали, що він обманював мене. Довгий час. У нього там кохання велике. Дитину чекає. А якщо не хочете, як хочете. Тоді нікуди не піду. І далі житиму з вашим сином. І мені байдуже, кого він там любить і кого чекає.

Тамара Василівна замислилась.

— Але ж це не зовсім чесно! – сказала вона.

— А обманювати мене чесно? – відповіла Ліза. – Коротше, я свою умову сказала. Думайте.

— Гордості не маєш.

– Ні, – зітхнувши, погодилася Ліза.

— Ой біда яка.

— Поговоріть із сином, Тамара Василівно. Скажіть йому, що я можу передумати. Вам цього треба? Ви ж мене ненавидите.

– Ой, – жалісно відповіла Тамара Василівна і махнула рукою.

— Поговоріть із сином. Поки не пізно.

— Та що мені сказати, Лізонько?

– Що хочете. Придумайте щось. Тільки щоб жодних сюрпризів! Швидке розлучення та вся квартира мені. І пам’ятайте, що мій терпець зовсім не безмежний.

— Розумію, але… Що придумати?

— Скажіть, що якщо він не погодиться, я мало того, що нікуди від нього не піду, але ще й серйозно замислюсь про дитину.

— А якщо він не захоче дитину? Тоді як?

– Не захоче і не треба. Знайду того, хто схоче.

— За живого чоловіка?

– Чому ні? І хто мене засудить? Після того, що ваш син зробив. І взагалі. Які претензії до мене? Якщо можна за живої дружини, то чому за живого чоловіка не можна? От і буде все життя виховувати чужу дитину. А не захоче виховувати, аліменти платитиме.

— Це підло, Єлизавето.

– Згодна. Але ваш син вчинив зі мною не краще.

— Як же я тебе ненавиджу.

— Це все порожні слова, Тамара Василівно. Говорити про ненависть ми добре вміємо. А ви насправді доведіть, що ненавидите мене. Поговоріть із сином. Переконайтеся, що він погодиться на мої умови. Тоді повірю, що ви справді мене ненавидите. А інакше буду вашою невісткою до кінця ваших днів. А його зроблю багатодітним татком.

— Та що сказати йому?! — вигукнула Тамара Василівна.

– Що сказати? — Єлизавета замислилась. — Скажіть, що я кохаю іншого.

– Він не повірить.

— А ви, Тамара Василівно, то скажіть, щоб він повірив!

– Але чи зможу?

— Зможете. Якщо справді любите сина, а мене ненавидите, зможете.

– Я постараюся.

– Постарайтеся. І зробіть так, щоб більше він не повертався до мене.

– А речі?

— Речі його я вам надішлю, — відповіла Єлизавета. – Подзвоніть йому. Скажіть, щоб із роботи до вас їхав.

Увечері Тамара Василівна розмовляла із сином у себе вдома.

— Все гаразд, синку, — сказала вона. — Твоя проблема улагоджена. Ліза згодна на розлучення.

– Мамо, ти … Я тебе обожнюю. Я знав. Я вірив у тебе. Але як тобі це вдалося?

Тамара Василівна докладно розповіла, як їй це вдалось.

— Ні, мамо, — рішуче відповів Роман. – Все розумію, але… Ні. Ні, ні і ще раз ні. Не віддам квартиру.

— Вона має іншого чоловіка, — сказала Тамара Василівна. — І вона від нього чекає. І якщо ти не погодишся на швидке розлучення і квартиру віддати їй, вона дитину на тебе повісить. Так і сказала.

— Я доведу, що вона не моя!

– Уявляєш, скільки на це піде часу і сил! І весь цей час ти будеш її чоловіком. А ще вона обіцяла зробити тебе багатодітним батьком. Тобі цього треба? І було б заради чого. Нехай вона подавиться цією квартирою.

Мама ще довго переконувала сина прийняти умову Єлизавети. І Роман погодився. Зламався на багатодітному батьківстві. Дуже він не хотів дітей.

Незабаром вони розлучилися. І Єлизаветі дісталася вся квартира. А ще через якийсь час у Лізи народився син. Вона довела, що це дитина Романа. І тепер він сплачує аліменти.

— Це що ж виходить, мамо? – запитав Роман, коли його визнали батьком дитини Єлизавети. — Я міг би просто з нею розлучитися та забрати свої півквартири? А тепер у мене мало того, що нічого немає, то ще й аліменти плачу?

— Аліменти — це гаразд. Аліменти, синку, ти б у будь-якому разі платив. Якби розлучився. Але як їй удалося віджати у нас половину квартири? Не розумію. Просто загадка якась. І я сама вмовила тебе все їй віддати. Ну? І хто після цього?

— Не намовляй на себе, мамо. Ти ще молода. Тобі всього 44. І взагалі, мамо, на мою думку, ми легко відбулися.

– Легко?

— Можна сказати, що ми щасливі люди. Бо могло бути й гірше.

— Що гірше?

— А раптом вона й справді багатодітним батьком мене зробила б? Чому ні?

— І то правда, синку. Про багатодітного батька я й забула.

— Ось я й говорю, мамо. Вважай, що дешево відбулися. А я більше вже ніколи не одружуся. Досить з мене. Спробував разок і буде.

КІНЕЦЬ.