Яна з бабусею на Проводи пішли на кладовище. Ще з ранку бабуся напекла млинців, пофарбувала яйця. Яні тоді років десять було. Прийшли вони туди, народу багато. Але бабуся впевнено пройшла до своїх поховань. Тихо пояснила внучці, де її прабабуся з прадідом лежать. А біля одного пам’ятника вона заплакала.

Яна запитала: – Бабусю, а що за дядько з вусами тут лежить?

Бабуся погладила пам’ятник, та відповіла: – Це твій дід

Але Яна вже була великою дівчинкою, і зуміла, прочитала прізвище.

– Але бабуся, у нього прізвище Микитенко, а у тебе і мене Антоненко. Це ж значе, що він не твій чоловік?

Бабуся поклала руку їй на плече: – Ні онучка, він точно твій дід. А те, що прізвища у нас різні, це інша історія.

Яна вигукнула: – Разкажеш?

Бабуся кивнула, поправляючи вінки.

Уже ввечері вона сіла в крісло і дістала старий альбом. Яна прилаштувалася поряд.

– З моїм Петром ми зустрілися вже після Bi*нu. Батьки мої, Слава Богу, до неї, не дожили. Брати на фp*нтi полягли і я одна залишилася. А Петю в наше село, як в відстаюче господарство на допомогу прислали. Він на тракторі працював, а вечорами кoмcoмoльcькі збори організовував.

Ну я, як кoмcoмoлкa, жодного не пропускала. Мене, до мого сорому не обстановка в країні цікавила, а сам Петро. І не тільки мене, бачила я як до нього і інші жінки залицялися. І незаміжні і вдови. Але вибрав він мене. Адже я видна була і обличчям вродлива. Сама, дивись, тут мені вісімнадцять. На дошку пошани, як хорошу доярку фотографували. Тільки очі трохи вирячені, спалаху злякалася – засміялася бабуся.

Довго з Петром ми не гуляли, він на другий день зі своєю валізкою до мене прийшов. Все розписатися збиралися, сільрада в сусідньому селі була, але вічно що-небудь заважало. То у нього на роботі завал, то у мене корова телиться. Але все ж ми з ним законні чоловік з дружиною. Вінчані. Жив у нас в селі священник, який був вже старенький. До нього зазвичай ндодому бабусі молитися ходили. І я Петра вмовила обвінчатися. Довго він пручався, але я ласками, та обіцянками, затягла все-таки його туди. Напевно він в глибині душі все ж вірив в Бога, тільки виду не подавав.

Стали жити дружно, в злагоді. Петро будинок наш трохи підправив. Хотів прибудови зробити, не дали. Як відмінного працівника його стали просувати. Вдома став рідко з’являтися. А я як на зло завагітніти не можу. А Петро, я знала, все про сина мріяв.

А потім приїжджає з району засмучений. Я до нього – Петрик, що трапилося? – Він на коліна переді мною бухається – Вибач мене, Марійка, грішний я. Зрадив тобі, вона в положенні. Одружитися мені на ній треба, а то попруть мене з пapтiї. А ти сама знаєш, заберуть партквиток, жити не зможу. Ти не тримай на мене зла. Ми з тобою не розписані і у мене немає приводу відмовитися. До того ж ти знаєш, як я дітей хочу. А у нас з тобою не виходить ніяк.

Тут бабуся схлипнула, а Яна смикнула її за рукав: – І ти його відпустила?

Бабуся зітхнула: – Так, люба, відпустила. Хоч і любила більше життя. Вирішила так, ми Богом повінчані і що далі буде він нам вкаже. Поїхав мій голубчик, п’ять років я його не бачила. Тільки чула, що у нього дочка народилася.

А якось пізно ввечері постукав хтось. Я вже спати збиралася лягати. Накинула пальтечко старе і в сіни. Питаю:

– Хто?

І рідний голос: – Марійка, це я.

Спочатку навіть відкривати не хотіла, ображена сильно була. Але він так благав, такі слова говорив, що серденько моє здригнулося. Він з порога підхопив мене на руки і давай цілувати. Каже, скучив дуже.

Поїхав він від мене через два дні. Пам’ятаю, вийшов на ганок і каже: – Як же добре у тебе, я це зараз тільки зрозумів. Залишитися б тут з тобою, але назад шляху немає – обняв мене міцно і пішов.

Я зі сльозами дивилася йому вслід і шепотіла “Бережи тебе Бог”. А потім через місяць зрозуміла, що завагітніла я. Значить ось який подарунок мені Петро залишив. Я не ходила, а літала всю вагітність. І народила легко. Мого Павлика, твого батька, вже в тридцять сім років.

Петро, як дізнався, відразу ж приїхав:

– Мій? – Грізно запитав.

– Твій – засяяла я.

Він розплакався і все повторював – У мене син народився

А коли їхав, сказав: – Вас не кину. Якщо щось треба буде, дзвони

І написав мені номер телефону. А він у нас один і був в селі, на пошті. А Галька, яка там працювала, ух і цікавою була. Всі розмови слухала. Я один раз тільки і подзвонила, коли дах сильно продірявився. Мало не пошепки йому алло, сказала, дах тече і кинула трубку, так соромно було.

На наступний день машина приїхала з шифером і робочі. Вони мені за день мою хатинку відремонтували. Я їм гроші штовхаю, а вони не треба, нам вже заплатили. Так час від часу Петро до нас навідувався. Доїде на машині до лісу, а потім городами до нас. Шкода тільки, що рано пішов. Шістдесят років для чоловіків самий розквіт. Але серце видно не витримало всього цього. І дружину з дочкою і нас з сином.

Я на прощання не їздила в район, знала, що його сюди привезуть. Він часто про це останнім часом говорив: – Хочу лежати там, де щасливий був

Так і вийшло, привезли його сюди. Я здалеку стояла, разом з сином. Як я могла підійти? Хто я йому? Дружина по божим законам, а його вдова по радянським. Ось тоді я її вперше і побачила. Вся в чорному, ще досить молода. У капелюсі, навколо кучерики в’ються. Чорні рукавички з кільцями. Її всі обіймають, співчуваю. А я стою і ридаю. Павло мене за руку смикає: – Пішли, мама, до тата прощатися – А я йому: – Ось всі підуть, тоді і попрощаємся.

Другий раз я його дружину побачила через рік. Вона сама постукала в мої двері. Я мовчки пропустила її, вона мовчки присіла за стіл. Довго дивилися один на одного. Нарешті вона сказала: – Значить ось ви яка, Марійка

Я огризнулася: – Яка, така?

Вона тихо засміялася: – Красива і благородна. Так Петро про вас говорив. Я ж про вас з першого дня знайомства з ним знала. Він так про вас розповідав. А я тоді вирішила, заберу його від його сільської дружини. І у мене вийшло. Знала, що він вас так і не розлюбив. Але тішила себе тим, що живе то він зі мною. А зараз думаю, навіщо? Життя пройшло без любові. Це я тільки зараз зрозуміла, коли зустріла іншого. А до вас заїхала сказати, вибачте мене. Молодою була, нерозумною і самозакоханою дівчиною. І не тримайте на мене зла – і так же пішла, як і прийшла, мовчки.

Знаю, що вона на цвинтар ходила, квіти дорогі лежали, великий букет. А потім пропала. Говорили, що вона з новим чоловіком в столицю поїхала. Так вдова мого чоловіка залишила його мені остаточно. Хоч в землі, але поруч. За що я їй вдячна. Я вже і татові твоєму сказала, щоб поклав мене поруч з Петром. Може хоч на тому світі, нерозлучні будемо і ніхто нам не заважатиме – сумно договорила бабуся і закрила альбом.

Потім обняла внучку і повела в кімнату: – А тепер спати. А то пізно вже. Якщо мама твоя дізнається, сердитися буде – і накривши дівчинку ковдрою, сказала :- Спи спокійно, дитя. І нехай тобі насниться хороший сон.

А сама до ранку сиділа в кріслі, перебираючи спогади в голові. І все таки вона прожила щасливе життя. Кохала і була коханою.