На похороні була жінка-опора. Їх одразу впізнаєш, людей-опор. Вони журяться в міру. В міру заспокоюють. І міцно стоять на ногах. Простягають руку, коли потрібно. Підставляють плече. Підтримують.

Красива білява жінка років п’ятдесяти п’яти в практичних туфлях на низьких підборах була серед тих, хто проводжав. Померлий – він як людина, яка їде далеко й надовго. І його прийшли проводити.

І ця жінка з яскравими блакитними очима непомітно все робила, організовувала, бігала туди-сюди. І тихо говорила потрібні слова. Не позитивне марення несла. Не гасла вигукувала бадьорі. Не сипала банальностями. А все по справі. І доречно. Хоча й сама сильно сумувала.

Усі непомітно згрупувалися навколо неї. Навколо опори. Хоча це була маленька жінка з тихим голосом. І від неї виходила сила. Сила опори.

Ми стояли поряд. І потім обнялися, хоч уперше побачилися. Як два старі солдати, не по-дамськи. Коротко та діловито.

Це її сутність – бути опорою. У звичайному житті це пересічні люди.

Але подивіться на них у важких та сумних обставинах! Вони беруть командування на себе. Управляють усім. Справедливо розподіляють ресурси. І всіх підтримують. А потім знову йдуть жити своє звичайне життя.

І людство вимерло б без людей-опор. Без маленьких жінок у туфлях на низьких підборах, без жінок, на яких можна спертися. І в їхніх блакитних очах – вікова мудрість та сила.

Тільки от зазвичай людині-опорі нема на кого спертися. Лише на саму себе. І не надто цінують таких людей…

І тому дуже треба міцно стояти на ногах. З усіх сил. Що ми й робимо.

КІНЕЦЬ.