Коли я був ще малим, мені тоді було десь 13 років, то мої мама з татом поїхали в далеку країну на заробітки.

Тато й мама хотіли краще жити, вважали, що вдома їм стільки не заробити, єдиний шанс – закордон.

Наші родичі працювали в Чехії, то й батьків допомогли забрати туди.

Мама з татом залишили мене на татових батьків в селі.

Село у нас невеличке, перспектив не було ніяких, але бабуся з дідусем любили мене і погодилися доглядати за мною, так як батькам відмовити не могли.

Мама й тато поїхали в далеку країну на заробітки і в пошуку кращого життя для себе.

Звісно, бабуся з дідусем, хоч уже були люди далеко немолоді, але дуже старалися для мене, вони робили усе, що могли, щоб я не відчував себе гірше за своїх однолітків, які жили зі своїми батьками і в яких хороше дитинство було.

У школу мене водив дідусь, бабуся готувала з собою смачненькі млинці, пекла булочки.

Коли я був маленький, то відсутність батьків якось особливо не помічав, адже зі мною завжди були найрідніші дідусь та бабуся, які дуже любили мене.

Дідусь завжди ходив зі мною до річки ловити риба, разом ходили в ліс по гриби, я допомагав їм з господарством.

Я вважав, що маю щасливе дитинство і живу не гірше інших дітей.

Та роки якось швидко минали.

Я швидко ріс, а дідусь з бабусею швидко старіли.

Вже дідусь Іван не міг зі мною далеко ходити від дому, роки вже немолоді, та й бабуся вже більше лежала, адже на городі втомлювалася дуже і господарство забирало багато в неї сил.

Лише тоді я зрозумів, що мої старенькі дідусь з бабусею вже не такі жваві та веселі, як колися, на них сказувалося їх недобре самопочуття і часто їм уже було не до мене, щиро кажучи.

Батьки мої, в цей час, влаштовували своє життя, відкладали гроші для себе на житло, працювали і вже тоді мріяли залишитися за кордоном, адже в Чехії життя їм виявилося набагато кращим.

Звісно, що якісь там гроші вони присилали нам в село, але то були зовсім невеличкі суми, може пару сотень євро на місяця два.

Коли я ходив в старші класи – занедужав дідусь. Тоді я дуже багато став допомагати бабусі і все важча робота по господарству була на мені, бо більше допомогти було нікому.

А коли я закінчив школу, то дідуся вже не стало, залишилася бабуся одна.

Бабуся Надія дуже просила мене, щоб я їхав навчатися в місто, так як закінчив школу на відмінно, то в мене гарна перспектива є.

Та я не міг залишити її саму, бо бачив, що вона старенька і без мене не впорається зовсім.

Тому я так і не втупив на навчання, залишився з нею.

Та декілька місяців тому моєї бабусі не стало, на жаль.

А якраз в цей період у моїх батьків почалися проблеми.

Мама, як виявилося, зустріла іншого і вони з батьком вирішили розлучитися, вона сказала, що відтепер житиме з ним, бо він її доля.

Тато повернувся в Україну.

Звісно, у нього якісь заощадження були.

Батько приїхав в село і сказав, що хоче продати хату своєї матері, докласти свої кошти і купити квартиру в столиці, бо в селі він жити не хоче.

Справа в тому, що хата в бабусі з дідусем залишилася великою і я завжди мріяв в ній жити, зробити згодом ремонт, одружитися і залишитися в своєму селі зі своєю сім’єю.

А батько каже, що я маю слухати його, ми будемо жити разом у місті в його квартирі, там я буду навчатися і там багато перспектив.

Але у мене є свої мрії і я не хочу жити з батьком. А що буде, коли він одружиться? Я знову стану непотрібним йому?

Найгірше те, що бабуся не залишила заповіту, а я нічого тоді ще не розумів, тому й гадки не мав, що все так повернеться.

Я завжди думав, що ця хата дістанеться мені, бо батьки живуть за кордоном і там збиралися залишатися?

Але батько вирішив по-іншому, вже шукає покупців.

Я відразу подзвонив мамі, просив, щоб вона поговорила з батьком, щоб він жив у Києві, як хоче, але щоб цю хату не продавав, а залишив мені, бо бабуся з дідусем завжди говорили, що вона буде моєю.

Та мама сказала прямо, що свекруху вона ніколи свою не любила, тому їй байдуже до хати її.

Тепер я не знаю, що мені робити.

Чи маю я право на цю хату? Як тепер бути мені?

КІНЕЦЬ.