Тоня вперше у житті приїхала на дачу одна. Вони з чоловіком Василем завжди їздили туди машиною, але останні п’ять років їм доводилося віддавати машину братові чоловіка, який возив їх на дачу і назад. Однак Василь захворів і згодом помер, залишивши Тоню одну.

У молодості Тоня вірила, що Василь любить лише її, а дітей у них не було, хоч вони намагалися.

Якось сусідка Тоні повідомила їй, що Василь поїхав на дачу з другом та якимись дівчатами. Тоня спочатку не повірила, але потім зрозуміла, що Василь їй зраджує.

Однак вона ніколи не порушувала цієї теми, тому що не хотіла нічого змінювати у своєму житті. Нині, у п’ятдесят вісім років, Тоня була одна, без чоловіка та дітей.

Навіть її подруга та сусідка Валентина, з якою вони дружили довгий час, більше не їздила до села. Валентина говорила Тоні, що продасть дачу, бо вони більше не мають на неї сил.

Якось Тоня побачила, що по сусідству ходять якісь незнайомі люди, і припустила, що Валентина таки продала дачу.

Нова сусідка Тоні, Тетяна, прийшла представитися з чоловіком та дочкою Вірою. Таня виявилася дуже товариською і часто відвідувала Тоню. Якось вона навіть розповіла, що родом вона з дитячого будинку і що одна жінка часто говорила їй, мовляв, їй судилося колись зустрітися з рідною матір’ю.

Одного ранку Тоня побачила Валентину на ганку сусіднього будинку, і та повідомила її, що вирішила все-таки не продавати дачу, і що її брат Олександр приїде до неї влітку. За чаєм з пирогами Тоню познайомили з Олександром, і вона кілька разів ловила його погляд.

У результаті Тоня зрозуміла, що самота – це не лише втрата близьких, а й коли близькі стають чужими. А ось незнайомці можуть стати близькими, і вона зрозуміла, що книга її життя ще не прочитана до кінця.

КІНЕЦЬ.