Мамі із рідними онуками посидіти складно, відмовляється допомогти. Натомість працювати нянею та сидіти з чужими дітьми їй не складно, це нормально і в порядку речей. Мабуть, щоб бабуся сиділа із рідними онуками, їй треба платити погодинну.

У мене мама все життя пропрацювала в дитячому садку, тому з дітьми насидилася на два життя вперед, а досвіду в неї, хоч відбавляй. Навіть коли вийшла на пенсію, то все одно не стала сидіти склавши руки. То у приватному дитячому садку працювала, а тепер стала приватною нянею

Мене ніколи не напружувало, що мама займається чужими дітьми, нам із братом уваги вистачало, а ревнувати до роботи було якось безглуздо. У брата дітям два і три роки, а я ось виховую чотирирічного сина. Останнім часом поведінка мами почала мене напружувати. Щодо брата не скажу, а ось мене почала.

Я одружилася п’ять років тому. Ми з чоловіком міцний середнячок – зірок з неба не хапаємо, але крутимось і щось заробляємо. Квартира в іпотеці, машина в кредиті, а ми працюємо. З декрету я вийшла одразу, як змогли віддати сина в садок, сидіти було ніколи, треба було впрягатися в сімейний візок і допомагати чоловікові.

Чесно кажучи, я розраховувала, що мама зможе мене підстрахувати на час лікарняного сина. Все-таки у мене п’ятиденка, а в неї графік плаваючий. Але мама мені відмовила. Сказала, що сидіти з хворою дитиною вона не може, це безвідповідально з її боку стосовно інших дітей.

– Але ж ти сидиш із хворими дітьми клієнтів, – не зрозуміла я.

– Сиджу, але за цей час мені платять підвищену ставку, а я скасовую решту всіх клієнтів, щоб їх діток не заразити, – пояснює мама.

Класно виходить: щоб мати вирішила посидіти з рідним онуком, я повинна їй платити? Були б у нас гроші, я б і сама без проблем на лікарняний пішла.

Коли мене відправили у відрядження, я просила маму допомогти чоловікові з дитиною, тому що чоловік на роботу йде ні світло, ні зоря, а повертається пізно. Дитину треба було відвести до садка, а потім забрати. У чоловіка не виходило за часом.

Але й мама сказала, що не може допомогти. Їй незручно, бо вранці треба рано вставати, щоб доїхати до нас і відвести онука, а ввечері в неї робота, яку вона не може скасувати або перенести. Сказала, щоб самі викручувалися.

Довелося викликати свекруху з іншої області, щоб вона пожила в нас, доки мене не буде. Рішення, звичайно, мене не надихнуло, я знала, що свекруха, доки мене не буде, носа сує скрізь, але іншого варіанта у нас просто не було.

Коли нас запрошують кудись друзі, ми або йдемо з дитиною, або що відбувається частіше, взагалі нікуди не йдемо. У нашій компанії дітей майже ні в кого немає, тож посиденьки зазвичай лише для дорослих. Маму просити марно, щоб вона посиділа з онуком.

– Я думала, що ти хоч якось нам допомагатимеш, все-таки не чужа людина, – якось обурилася я після чергової відмови.

– Я вам і так допомагаю, тільки ти чомусь цього помічати не хочеш.

– Це чим ти нам допомагаєш? – я дуже здивувалася.

– Тим, що ні з тебе, ні з брата не прошу жодної допомоги. Сама собі заробляю на хліб із маслом, комуналку, ліки та інші радощі життя. Вас не смикаю, не обтяжую. Мені здається, що це також непогана допомога.

Брат з мамою згоден, мовляв, могло бути гіршим, вона могла б ще й грошей з нас трусити, діти ж зобов’язані. А я вважаю, що це не так працює – якби вона допомагала нам, то ми допомагали б їй. Не з принципу “даси-на даси”, а тому що в нас була б така можливість.

Але мама вирішила, що краще сидітиме з чужими дітьми і зображатиме самостійність, ніж допоможе рідним дітям з онуками. Тільки незрозуміло, чи довго ще її ця самостійність триватиме.

КІНЕЦЬ.