З самого ранку погода не вдалася. Був дощ, який швидко перетворив сільську дорогу на рідке місиво.

Рита Вікторівна сиділа на задньому сидінні свого шикарного автомобіля і похмуро поглядала на всі боки.

Тепер їй доведеться щодня спостерігати за цими похмурими краєвидами і жити в цьому селищі міського типу, яке і на просте селище мало чим схоже. Глушина і є глушина …
Рита Вікторівна оцінювально подивилася на себе в маленьке люстерко. Витончені риси обличчя, засмагла, чорні очі та довге чорне волосся, зібране в елегантну зачіску.

Рита мимоволі згадала про недавнє розлучення, і її посмішка змінилася сумним виразом обличчя.

– Володю, нам ще довго їхати?

– Залишилося зовсім трохи, сито Вікторівно.

– Я передумала, вези мене на базар.

– На базар?

– Так, хочу подивитись, чим люди тут живуть…

…Рита Вікторівна з’явилася тут не випадково, ця жінка із залізним характером, ніби була створена для вирішення складних життєвих проблем, тому коли їй запропонували посаду голови цього селища вона без роздумів погодилася.

Хоча тепер і сумнівалася, чи правильно вона тоді вчинила чи ні. Може, треба було залишитися і довести Миколі та її колишній подрузі Світлані, що її нічим не проймеш, бо втекла в цю глушину від проблем…

А їй справді було від чого тікати. Довгий час вони дружили вчотирьох: вона з Миколою і Світлана з Олексієм.

Дружили парами, навчалися на одному курсі, разом їздили відпочивати, навіть весілля вирішили зіграти в один день.

На жаль, Олексія не стало, і Рита з Миколою, як могли підтримували свою подругу.

Минали роки, Рита і Микола вже зневірилися мати дітей, ні процедури, ні ходіння по ворожках не мали ніякого ефекту.

Рита вже давно для себе вирішила, якщо до наступної річниці весілля їй так і не вдасться завагітніти, вона сама подасть на розлучення, її чоловік не повинен так жити з її вини.

Наближався той самий злощасний день, Рита була не в настрої, ось–ось все має вирішитись, цікаво, як на це відреагує Микола? В обідню перерву, заїхавши в один із модних чоловічих магазинів одягу, Рита купила чоловікові подарунок.

– Це буде останнім подарунком чоловікові перед розставанням, подумала вона. На роботу повертатися не хотілося.

У квартирі було тихо, Рита полегшено зітхнула, вона зможе до приїзду чоловіка сховати подарунок і відпочити.

Рита зупинилася біля самих дверей їхньої спальні й оторопіла від почутого.

– Миколо, коли ти розповіси Риті про нас? – говорила зі спальні її подруга Світлана.

– Світлано, я не знаю… – відповідав Микола.

– Не знаєш? Але ж ти обіцяв! Я все–таки чекаю на нашу дитину! А вона? Що дасть тобі вона? Вона навіть народити не може!

– Не гарячкуй, кохана. Я обов’язково з нею поговорю, після нашої річниці й поговорю.

Рита рішуче відкрила двері в спальню й застигла від побаченого…

На їхньому подружньому ліжку в її мереживній сорочці лежала найкраща подруга поряд з її чоловіком.

– А чого тягнути, любі мої? Давайте зараз і поговоримо всі разом.

– Рито, ти не правильно все зрозуміла…

– Неправильно? А як правильно? Моя найкраща подруга лежить у моєму ліжку з моїм чоловіком, і як виявилося, ще й чекає від нього дитину. Я тільки одного не розумію, гаразд, Микола, чоловіки всі за вдачею такі, а ти… Ти ж була моєю найкращою подругою…

– А що ти хотіла? Чому тобі можна все, а мені нічого? Ти завжди, як сир у маслі каталася, а я…

– Тобі гріх скаржитися, я завжди у всьому тебе підтримувала і допомагала.

– Мені набридло жити в твоїй тіні і чекати від тебе подачки, тепер ти спонукай у моїй шкурі, може ти тоді зрозумієш, якого це бути непотрібним і нікчемним!

На розлучення Рита подала сама, весь цей час вона ледве тримала себе в руках, і тільки–но приїхавши до батьківського дому, дала волю емоціям.

– Ех, мамо, мамо… Як же мені тебе не вистачає…

Рита сиділа на підлозі у просторій вітальні і плакала. З одного боку їй було шкода себе, за те, що з нею так вчинили її близькі, а з іншого вона шкодувала, що в такий важкий для неї момент з нею не було батьків.

Рита вже кілька днів почувалася недобре, але про те, щоб звернутися до лікаря не було й мови. Навіщо їй взагалі це все?

– Маргарито Вікторівно, що з вами? На вас немає лиця нема…

– Заслабла щось.

– Може, ви вагітні? Мене теж нудило в перші три–чотири місяці.

Рита скочила з крісла і вийшла з кабінету. Їй терміново треба до лікаря, щоб дізнатися напевно!

Вийшовши з кабінету лікаря, Рита відчула себе наче іншою людиною. Так, вона чекає дитину! І це тільки її дитина і Миколі про це знати зовсім не обов’язково…

…Рита лежала на дивані і читала журнал про вагітність та пологи. Останнім часом це було найулюбленіше її заняття. Почувши звук мотора, Рита піднялася з місця й підійшла до вікна. Цікаво, що тут робить Микола? Адже вони давно вже все вирішили, і Рита навіть відмовилася від розділу майна аби тільки скоріше розлучитися з ним.

– Привіт! Ти не рада мене бачити? А що таке?

– Миколо, ти що гульбанив?

– А я маю привід! Уявляєш, твоя подруга Світлана, знайшла собі іншого! І дитина, як виявилася його, а не моя! Ось так от!

– Мені навіщо про це знати?

– Що це у тебе? Журнали? Невже ти теж… Ні… Не може бути… І хто батько дитини? Які ж ви всі жінки…

Вони тоді дуже посварилися… І Рита… Втратила дитину… Вона вже ніколи не зможе мати дітей…

Втративши віру в людей і втративши єдиний сенс у житті, Рита зважилася на переїзд, щоб у труднощах ще більше загартувати свій характер і забути про минуле…

…– Зупини тут.

– Добре, Рито Вікторівно.

Рита вийшла з машини і озирнулася на всі боки. Усюди снували люди, хто йшов за покупками, хто вже виходив з ринку з великими сумками та пакетами. Рита звернула увагу на літню жінку.

– Здрастуйте, вам потрібна допомога?

– Мені б хлібця…

– Володю, йди і купи продукти. Хліб, м’ясо, молоко, свіжі овочі…

– Ні, що ви! Мені так не треба! Мені тільки хлібчика…

З очей літньої жінки полилися сльози, і Рита вперше заплакала не від того, що було недобре їй, а від того, що неприємніше іншій людині. Вона весь час шкодувала себе, але, як виявилося, є люди, яким набагато важче, аніж їй самій.

– Довіртеся мені, я постараюся вам допомогти. Давайте зробимо так, зараз повернеться мій помічник, і ми разом поїдемо до вас і на місці вирішимо, що робити далі.

Літня жінка зніяковіло кивнула головою, не без цікавості розглядаючи молоду, дорого одягнену жінку.

– Ви до нас надовго?

– Не знаю як вийде…

Під’їхавши до будинку, де жила бабуся, Рита похитала головою. Стільки в окрузі багатих добротних будинків і тільки її будиночок, похилившись від часу та відсутності коштів, стояв особняком…

– Проходьте, не соромтеся… Тільки у мене трошки не прибрано…

– Нічого страшного.

Рита несміливо пройшла за старенькою в будинок і мимоволі ахнула від побаченого. На залізному ліжку поверх старого брудного матраца лежав маленький, худенький хлопчик років п’яти–шести.

– Бабуся, хто це?

– Це моя мама?

– Ні, Вітю, це не мама… Ти голодний, мабуть, зараз я тебе годуватиму.

Бабуся швидко відламала від хліба великий шматок і дала його в руки хлопчику. Рита спостерігала, як дитина довго вдихала аромат свіжоспеченого хліба, перш ніж зʼїсти його. Вона з гіркотою відзначила, як часто люди не цінують того, що мають: свіжий хліб, гарячу їжу, чистий одяг, а тут усім цим навіть і не пахло.

– Вибачте, я не представилася… Мене звуть Рита Вікторівна. А ви? Вас як звати?

– Зінаїда Прокопівна, а це правнук мій Вітя.

– Ви вдвох живете?

– Удвох. Сина мого не стало, невістка знову вийшла заміж, залишивши на мене онучку. Не вберегла я її теж…

Рита Вікторівна перевезла Зінаїду Прокопівну та її онука у свій будиночок. Так їй буде спокійніше та й утрьох жити веселіше, аніж одній.

За весь час, що Рита Вікторівна пропрацювала у селищі, вона намагалася зробити все можливе, аби покращити якість життя кожного мешканця.

Начебто за помахом чарівної палички знаходилися кошти в бюджеті, зробили ремонт у школі та в дитячому садку, відремонтували дороги, організували місця відпочинку для дітей та дорослих.

Весь цей час Зінаїда Прокопівна з правнуком жили біля Рити. Зінаїда Прокопівна із сухенької старенької перетворилася на румʼяну доглянуту бабусю, а Вітя тепер з радістю ходив до школи.

Жаль тільки Рита Вікторівна скоро їде, Вітя чув, як вона розмовляла по телефону і обговорювала свій переїзд.

– У мене для вас чудова новина!

– І яка ж?

– За вечерею розповім! Я піду готувати, а ти Вітю сідай за уроки.

Вперше Віті було неспокійно на душі, він досі пам’ятав ті часи, коли його бабусі доводилося буквально випрошувати шматочок хліба, щоб нагодувати його.

Якщо Рита Вікторівна поїде, їм доведеться знову повернутися до колишнього життя.

За столом хлопчик сидів похмурий, і навіть Зінаїда Прокопівна помітила зміни у стані правнука.

– Вітю, щось трапилося? На тобі немає лиця.

– А ти хіба не знаєш? Тітка Рита хоче поїхати від нас! Вона нас покине і поїде!

Вітя вискочив з–за столу і стрімголов вибіг з дому.

– Рито, це правда? Ти їдеш?

– Так, мені запропонували хорошу посаду у місті. Я хотіла про це поговорити з вами за вечерею, але не встигла. У мене до вас прохання… Я звичайно не маю на це право, але… У мене нікого немає, ви знаєте все про моє життя, я вам ще тоді при зустрічі все розповіла… Я хотіла б, щоб ви поїхали зі мною, і Вітю… Якщо можна, я хотіла б усиновити.

По обличчю Зінаїди Прокопівни полилися сльози радості, нарешті вона зможе піти спокійно, бо тепер твердо впевнена, що її Вітя буде в надійних руках.

– Вітю! Куди ж ти побіг? Рита Вікторівна нас із собою до міста забирає!

Хлопчик з недовірою зиркнув на прабабуся, а потім на Риту. Невже він, простий сільський хлопчик, переїде до міста і ходитиме до однієї з найкращих шкіл?

– Це правда? Ви не кидаєте нас?

– Звісно, не кину, ми ж майже одна родина. Тільки в мене до тебе пропозиція… Як ти дивишся на те, щоб я тебе всиновила?

– Ви станете моєю мамою?

– Якщо ти захочеш, то так.

– Я про це мріяв з тих пір, як побачив вас, тобто тебе матусю!

Рита Вікторівна повернулася до рідного міста. Але це була вже інша жінка, від тієї самотньої, ображеною долею жінки не залишилося й сліду.

Рита Вікторівна більше була схожа на щасливу матір. Вона тепер була не одна, у неї з’явився син та мила бабуся, заради яких вона жила.

І нехай хтось скаже, що неможливо просто так взяти і прийняти чужу дитину та незнайому жінку, Рита думала інакше.

Вона змогла прийняти та полюбити їх, а вони відповіли їй взаємністю.

Адже часом найрідніші люди підносять такі сюрпризи, від яких на довгі роки важко відійти, а зовсім чужі люди можуть стати близькими і рідними, з якими не тільки забудеш про минуле, але й почнеш нове і щасливіше життя…

КІНЕЦЬ.