Моя невістка – безстрашна жінка. Я не знаходила у своєму онукові нічого спільного з моїм сином з самого його народження, але тримала язик за зубами, не думаючи, що мої припущення зроблять чиєсь життя кращим.

Я впевнена, що моя невістка не збиралася цього визнавати, і це було б таємницею до її старості, але останнім часом Андрій поводився погано.

Він завжди на роботі або з друзями, не хоче допомагати з дитиною і тягне гроші з нас, своїх батьків і дружини. Їй набридла така поведінка, і під час однієї зі сварок вона зізналася, що онук зовсім не його син.

Вона вже була вагітна, коли вони зустрічалися.

Все так швидко закрутилося між ними: весілля, потім народження дитини. Андрій  ніколи не сумнівався, що син його, і закривав очі на всі відмінності.

Аж до того моменту, коли він не повірив дружині і повіз хлопчика на тест.

Після підтвердження тесту він зібрав речі і повернувся до нас з батьком.

Він завжди насуплений і замислений, він не знає, що робити з цією інформацією. А я йому кажу: “Нічого!”.

Яка різниця, чия це дитина?

Батько не обов’язково має бути кровним.

Головне, щоб він любив хлопчика, піклувався про нього, виховував, і саме таким батьком він був останні шість років, поки не почав ставити чоловічу компанію вище за сім’ю.

Я не здивована, що моя невістка зізналася в цьому в гніві. Принаймні, зараз він не краде її сумочку, живучи окремо.

І я постійно кажу Андрію, щоб він зібрався з думками і повернувся в сім’ю як нормальний чоловік.

Але як можна щось довести тридцятирічному чоловікові?

Він стоїть на своєму і вважає, що все його життя було брехнею і що його онук за жодних обставин не може вважатися його сином…

КІНЕЦЬ.