– Мамо, ти чого сама на ґанку сидиш? Ходи до нас, чай будемо пити? Вже вечоріє.

– Я Людку чекаю, – якось ображено відповіла жінка.

– Ще трохи посиджу тут. Другий день її виглядаю.

– Мамо, яку Людку? Тітку Людмилу? Чому ж ти її так називаєш?.

– Бо вона говорить всякі дурниці.

– Ой, мамо, невже ви посварились. Що не поділили? В тебе, окрім неї, нікого більше немає. У неї свій дім, діти, онуки поруч. У тебе теж всі поруч. Чого вам не вистачає?

– Вона вчора мені дещо сказала. Я пів дня рилася в полицях і таки знайшла.

Тепер чекаю, поки вона прийде, щоб доказати, що я маю рацію.

– Ага, тепер вже ясно, чого ти вчора всі полиці перекинула.

– Це вже не головне. От Людка все забула. Каже, що в сорок сьомому вона з матір’ю вже сіно робила, хоч їй було лише десять років.

А я, бачте, нічого тоді не робила. Брехня це. Я тоді ще на заводі працювала. Три роки працювала, поки батько не приїхав. Потім вступила на навчання. Відучилась, і мене відправили на лісопереробний завод. Я мамі завжди висилала кошти. Людка вже була на виданні. А вона все забула.

Тільки я починаю щось розповідати, вона говорить, ніби такого не було.

Мовляв, я при начальстві все життя була. Мама нездужала, то Людка за нею доглядала. Я її розумію. Та сестра молодша від мене на сім років. Вона щоразу мене звинувачує, що я не допомагаю тобі з дітьми. Я б не раз допомогла. Та сили вже не ті, доню. Ніхто мене не хоче розуміти. Навіть рідна сестра. Лише дратує мене своєю спритністю.

– Мамо, ну ти чого. Не зважай. Тітка Людмила і справді спритна. Весь день он у городі. Зате ти правнукам розповідаєш цікаві історії. Вони полюбляють тебе слухати.

– Еххх. Мені так хочеться згадувати наше з сестрою дитинство та юність. Не гніватися. Та куди ж там.

Тільки я починаю згадувати, вона все на свій лад перекручує.

От для чого це робити?

Минуло кілька днів. На порозі з’явилася Людмила:

– А я стіни побілила. Мої з дня на день приїдуть. Помідорів закрила. Ти все сидиш та сидиш. Піди хоч прогуляйся. Та й що, що ти стара.

Ти й молодою не дуже то й господарювала.

– Людо, сядь, я тобі дещо розкажу, – промовила Софія Миронівна.

– У мене справ по горло. Ніколи мені сидіти, – відповіла Людмила.

– Сестро, пам’ятаєш, як батько повернувся? Мама ще тоді думала, ніби в нього інша сім’я. Я тоді вдень і вночі молилася. Гадаю, саме це його повернуло. А пам’ятаєш, мама напекла пиріжків, і тато якраз повернувся додому. Яка ж я тоді була щаслива! Ось я папери знайшла, я тоді ще на роботі працювала, – Софія Миронівна тремтячою рукою намагалася дістати почорнілий від часу папір.

– Софіє, що ж це у вас бур’яни у квітах? Та й огірки, бачу, не рясні. У мене то які! Я їх щороку підживлюю. А ти? – Людмила враз глянула на сестру та зімнутий листок у її руці, а потім продовжила. – Та про кого ж це я.

Ти зроду в городі не була. Ще й диплом агронома маєш!

Диво! Добре, нічого мені з тобою теревенити, пішла я. Ти, сестро, лишень не злись. Я правду говорю.
Софія Миронівна мовчки поставила листок назад.

– Мамо, ну ти чого знову? Так і не вийшло розмови?

– Ні. Людка знає своє хоч би що! Вона завжди мала впертий характер.

Бачте, їй приносить насолоду показувати мою непотрібність.

Мені, звісно, прикро, що я не можу тобі допомогти, як інші.

– Мамо, я все підготувала. Ідемо олів’є робити. Ти ж любиш картоплю різати. Можу якусь присолиш та з’їси. Як колись, в дитинстві.

***

Коли не стало Софії Миронівни, Люда першою прибігла:

– Ой, не вберегли мою сестру. Та й вона лінива була. От мені ніколи нездужати.
Минув час.

Людмила стала все частіше заходити до своєї племінниці.

– Можна я у вас тут на лаві посиджу трохи?

Так вона мало не щодня сиділа та розмовляла. А якось Людмила сказала правду:

– Я з Софією розмовляю…

Ех, я б зараз все віддала, щоб з нею поговорити.

І спогади б слухала, не відволікаючись.

Наступного дня Людмила прийшла дуже щаслива:

– А мені сьогодні Софія снилася. Сказала, що не гнівається на мене. А ще просила не сумувати. Я щось останнім часом і сама стала втомлюватися. Мої з подивом дивляться на мене. Може воно так і є. Софія сказала, що ми з нею ще обов’язково наговоримося. На тому світі часу вдосталь…

КІНЕЦЬ.