– Іванко, – пролунав голос свекрухи.

Іванка, яка в той час розмовляла по телефону, аж здригнулась.

– Ти, як завжди, сидиш, – невдоволено сказала Ліда Дмитрівна.

Іванка й далі продовжила розмовляти. Вона намагалася не зважати на свекруху.

– Говориш і говориш, краще б моєму синові їсти зварила, – не вгавала свекруха.

– Лідо Дмитрівно, тихіше, – і Іванка далі продовжила розмову.

– Ти дивись на неї! Ну добре! – Ліда Дмитрівна вийшла.

Іванка завершила розмову, а потім важко видихнула. Як їй це все набридло.

Іванка з Ігорем ще минулого року нарешті сплатили кредит за квартиру. Квартира однокімнатна, зате з просторою кухнею та балконом. Нарешті пара могла задуматися про дітей.

Іванка працювала з дому, та Ігор чудово розумів, що це не так і легко, як здається на перший погляд. А от Ліда Дмитрівна так не вважала.

Батьки Ігоря жили в селі, молоді не могли так часто до них навідуватися. Тим паче їх сусід надумав розширюватися і вже давно вмовляв їх продати будинок. Згодом з’ясувалося, що поруч з Ігорем продається квартира. Ліда Дмитрівна, яка була категорично проти життя в місті, враз змінила свою думку та продала дім. Батько Ігоря ще працював, а от мати якраз вийшла на пенсію. У селі одній їй було нудно, а тут Іванка під боком.

От лишень не розуміла Ліда Дмитрівна, що невістка увесь день працює з телефону, а не просто теревенить чи в Інтернеті сидить. У неї протягом дня є обов’язки, які жінка має виконати.

Тож щоранку, тільки чоловік за двері, Ліда Дмитрівна тут як тут з’являлася в домі невістки. Іванка спочатку намагалася пояснити, навіть Ігор робив спроби. Але дарма. Минало кілька днів, і Ліда Дмитрівна знову стояла під дверима сина та невістки.

Одного разу молоді вирішили просто не відчиняти дверей. Так Іванці довелося працювати під звуки дверного дзвінка. Потім свекруха кричала, що викличе поліцію, і лише тоді Іванка відчиняла.

Ігор з Іванкою навіть не знали, як позбутися постійної настирливості мами, але так далі не могло продовжуватися. Одного разу Ліда Дмитрівна навіть образилася, та вистачило її всього на один день.

Наступного дня вона знову з’явилася зі своїми порадами та довгими розмовами.

– Ігорю, я не можу більше так…, – сказала якось Іванка, – вона на твої слова не зважає, не те, що на мої.

– Прекрасно розумію. Але я вже й сам не знаю. Це був вибір батьків – продати будинок та придбати собі квартиру. Як я міг цьому завадити. А якщо знайти для мами якесь заняття?

– Яке? Я вже все передивилась.

Між парою запанувала тиша.

– Скільки в нас накопичень? – поцікавився раптом Ігор.

– Треба глянути. А що? – запитала Іванка.

– Зараз ми живемо в однокімнатній квартирі, а коли появиться дитина, потрібно буде більше місця. Чи не придбати б нам більшу квартиру?

– Більшу? В іншому місці?

– Так. Чого чекати.

– Не може бути, – Іванка з криками радості кинулася в обійми чоловіка.

Наступного дня жінка метушилася по квартирі, її вже навіть не дратував черговий візит свекрухи.

Через два тижні пара приголомшила батьків звісткою про переїзд.

– Тобто? – сіла на стілець Ліда Дмитрівна.

– Молодці, діти! А онуки наші де спатимуть?! Правильно! – сказав батько Ігоря.

– Мамо, ти чого. Ми житимемо в іншому районі, навіть не в іншому місті. Не ображайся. Тут багато сусідок твого віку. І ми приїжджатимемо в гості! – поспішив заспокоїти Ліду Дмитрівну син.

Як не дивно, Ліда Дмитрівна одразу знайшла собі подруг в під’їзді. А в молодих почався новий етап в житті.

КІНЕЦЬ.