-Ти добре подумала? – тільки й зміг сказати Андрій. Він просто не мав слів. Він спостерігав за сином Олексієм, який грав на підлозі.

-Так пробач. Але наш шлюб був помилкою, – сказала Марина ховаючи очі. Якби я думала тільки про себе, але я більше думаю про сина, про його майбутнє, сказала вона, ніби виправдовувалася.

-Ні, ось якраз ти тільки про себе думаєш. Залиш Олексія, він йому не потрібний буде, ось побачиш, – сказав задумливо Андрій.

-Не починай знову, мені він потрібен. Ти можеш з сином бачитися, але поки перший час краще його не турбувати.

Раптом у дворі нетерпляче й голосно засигналила машина. Марина рішуче взяла в одну руку велику сумку, другою взяла за руку сина і пішла до дверей.

-Мамо я не хочу, – сказав  Олексій.

-Підемо швидше, – сказала Марина і вони зникли за дверима.

Андрій сидів нерухомо, наче застиг. Тепер він повною мірою відчув порожнечу: у квартирі, у собі, скрізь.

************************************

Андрій та Марина одружилися після університету.

Він помітив її ще першому курсі. Андрій навчався на фізико-математичному, Марина – на філологічному. Але він все не наважувався з нею заговорити. І лише на третьому курсі їх звела доля на дні народження друга Андрія.

Андрій завжди був круглим відмінником із усіма витікаючими. Високий, в окулярах, трохи сором’язливий.

Марині завжди подобалися хлопці яскраві. Вона була красунею: великі сірі очі, розкішне хвилясте довге волосся.

Шанувальників у неї було багато, але в останній момент вона обрала Андрія, цього хлопчину в окулярах. Тому що зрозуміла, що він найнадійніший із усіх і ще розумний. А ще вона точно знала, що він любить її і буде відданий їй завжди.

А найголовніше, Андрію пророкували велику кар’єру і Марині це, звичайно ж, подобалося. І справді, Андрія залишили в університеті.

Коли народився Олексій, він вже писав дисертацію, почав викладати, але тут почалися 90-ті і все змінилося. У країні все почало змінюватися.

На той момент вони мали кімнату в гуртожитку. У майбутньому мали отримати квартиру, але часи змінилися. І питання квартири було теж туманним.

Марина не працювала, сиділа з дитиною. Сенсу особливого піти працювати за фахом вона не бачила. Все одно нічого не платили.

Багато хто тоді почав торгувати, хто чим може. Але Андрій торгувати не вмів, зовсім.

Багато хто тоді опинився на узбіччі життя. Андрій продовжував свою роботу в університеті, за яку практично нічого не платили, а вечорами іноді навіть ходив розвантажувати вагони. Вже копійка, а іноді давали продуктами.

-Цей час треба пережити, – пояснював він. Це найважчий час – час змін.

Але Марині не хотілося так жити. Тому що вона бачила, що хтось у той же час навпаки добре зажив. Хтось відкривав свої малі підприємства. Були і наполегливі люди.

-Можуть люди, – говорила вона. – Ну і кому тепер потрібні твої дипломи та дисертації?

-Не завжди так буде, – казав Андрій

-А ми живемо зараз і я відчуваю, у нас з тобою краще не буде. А життя проходить і все повз нас, – говорила Марина.

Тому що наполегливості у тебе нуль. Невдаха ти Андрій, звичайним невдахою ти виявився.

Хіба це життя? Люди своїм дружинам подарунки купують, а ти мені коли останній раз щось дарував. А я ж молода і кажуть, що гарна.

А те, що вона красуня, йому не втомлювався повторювати Володя, її однокласник, який був закоханий у неї ще зі школи. Він жив у тому ж під’їзді, що й батьки Марини. Був одружений, а тепер ось розлучений.

Ось у нього все було добре. Він купив нову машину і навіть квартиру. Має свій бізнес. І все був не одружений, хоча Марина бачила його з дівчатами, щоразу різними.

Володимир підвозив її кілька разів. А якось він повіз їх з Олексієм в універмаг і накупив багато подарунків їй та синові. Марина відмовлялася, але він наполіг:

-Візьми, мені ж це нічого не варте, і дитина буде рада.

І так кілька разів. Марина демонстративно приносила подарунки додому та казала чоловікові:

-От сусід подарував. Бізнесмен. Дивись, як люди вміють, вчися.

А потім через якийсь час Володимир зробив їй пропозицію, і Марина погодилася.

**************************************

І почалося у Марини зовсім інше життя-сите і в розкоші. Володимир засипав її подарунками.

-Працювати не будеш, – заявив він Марині. Головне, зустрічай мене з вечерею, у гарній сукні. А суконь накупив стільки не злічити.

У Олексія своя окрема кімната з іграшками. Коли вони вечорами кудись йшли, з Олексієм залишалася нянька.

Це просто мрія, ніби в казку потрапила,— думала Марина. Але щастя тривало недовго.

Якось Володимир прийшов дуже похмурий. Марина зрозуміла, що якісь неприємностіу бізнесі.

-Це що за вареники такі?! – Запитав він невдоволено

-Вони хороші, свіжі, у кулінарному купила, – відповіла Марина

-Я тут навіщо тебе тримаю.?! Сама не можеш наліпити нормальні, неможливо їсти! – сказав він і перевернув тарілку.

-Ти що робиш?! – обурилася Марина, але замість відповіді відразу почалася сварка.

На другий день Володимир просив вибачення, пояснив це проблемами на роботі і просто втомою. Мовляв, більше не повториться

Марина думала-думала і вибачила. Але незабаром усе знову повторилося.

Коли Володимир мав поганий настрій, краще було не траплятися йому на очі.

Марина зрозуміла, що помилилася, думала, що робити, куди податися. Повертатися до батьків їй не хотілося. Її брат одружився, і вони з дружиною тепер жили у батьків Марини. Їй там не було місця.

Просити про щось Андрія теж було соромно.

Після всіх роздумів вона щоразу все ж таки знаходила Володимиру виправдання,

Так, бізнес це непросто, він утомився, і вона себе напевно, неправильно повела. Може, згодом усе зміниться і все налагодиться,— думала вона.

Але нічого не змінювалося, було лише гірше.

Якось Андрієві зателефонували. Він узяв слухавку. То була Марина. Вона не могла говорити, плакала, просила його про зустріч.

Коли вони зустрілися, Андрій помітив, що Марина дуже змінилася, вигладала погано та втомлено. Вона тримала за руку Олексія.

-Ти можеш взяти Олексія до себе? – Запитала вона відразу, як тільки вони зустрілися. Дитині там не можна залишатися. З тобою йому буде краще.

-Марино, що з тобою?

-Пробач, я все зіпсувала, – сказала вона і безпорадно заплакала. Андрій почав її заспокоювати.

-Марино, підемо додому, – сказав раптом Андрій.

Марина чекала всього – вчень, образ, але не цього.

-Андрію, ти мене прощаєш, запитала вона? – пильно дивлячись йому в очі. Вибач мені, я така не розумна. Як би я хотіла все повернути, Андрію. Якби ти тільки знав…

****************************************

Багато років уже минуло відтоді. Олексій виріс і вже навчається в університеті. Весь у батька, такий самий розумний і відмінник. Має сестричку. Олексій її постійно повчає, бо сестричка у нього легковажна і не хоче вчитися. Саме повчає, а не свариться, бо дуже її любить. Адже вона молодша за нього майже на десять років.

Андрій Валерійович (Андрій) так само працює в університеті. Студенти його люблять. Кажуть, він дуже добрий викладач.

Живуть вони з Мариною дружно, як заведено говорити – душа в душу. Про Володимира вони ніколи не згадують, так вони тоді домовилися.

КІНЕЦЬ.