Зараз ми живемо у моїй власній невеличкій двокімнатній квартирі втрьох: мій син, його дружина, невістка моя, і я.

Всі працюємо, заробляємо гроші, весь день чимось зайняті, адже в кожного справа своя, свої турботи і завдання.

Загалом ми усі разом зустрічаємося вдома тільки ввечері, лише тоді ми буваємо разом, коли кожен повертається додому після усіх своїх справ.

Якщо говорити щиро, то живемо ми, наче й, непогано, не гірше за інших людей.

Не без якихось незначних непорозумінь, звичайно, але у кого їх в родині не буває, не все так гарно у кожного, як здається, це ж не щаслива казка. в якій все так добре виходить.

Якщо все тихо та добре, значить, всім один до одного зовсім байдуже.

Так я і не зустрічала на своєму віку сімей без проблем, не буває таких.

Ось пишу сюди зараз і думаю, так все ж добре, наче, але ні, я дуже втомилася від таких сімейних стосунків.

Просто я не можу поділитися зі своїми близькими, вони не зрозуміють мене, тому сюди пишу, щоб знайти підтримку та хорошу пораду.

Справа в тому, що я просто втомилася за цей час з сім’єю сина, адже я всі проблеми дітей намагаюся вирішувати разом з ними, я не можу відмежуватися від своїх рідних людей.

Таке враження, що я забираю весь негатив, очищаю інших людей, але все погане залишається в моїй душі, і я довго про це пам’ятаю і обдумує детально усе, такий маю характер.

Синові і його дружині – 32 роки, одружені вони майже 3 роки, але знайомі ще задовго до одруження, вони знають одне одного вже багато років.

Зараз син з невісткою збирають гроші на свою власну квартиру, хочуть брати чималий кредит, але досить великі гроші потрібні для першого внеску.

З дітьми не поспішають вони поки.

Квартира у нас простора, місця і дитині вистачить, особливо у нас велика кухня, де всі разом і збираємося вечорами.

Загалом атмосфера у нас позитивна та спокійна завжди.

Останнім часом я часто намагаюся просто піти з дому, хоча б десь погуляти, щоб побути самій, мені так легше і простіше.

Я втомилася вирішувати непорозуміння дітей.

У нас все останнім часом якось сумно вдома.

Прийдуть діти з роботи, спочатку невістка Марина, і давай скаржитися мені на свого чоловіка, мого сина, що мій син не став їсти її млинці вранці, які вона йому спеціально зранку готувала, в обідню перерву не подзвонив, як зазвичай і не запитав як у неї справи.

Я довго розмовляю зі своєю невісткою, заспокоюю її, пропоную допомогти готувати або ж не давати собою командувати, нехай їсть, що дають.

Потім приходить мій син Михайло, а невістка мовчить, не хоче з ним говорити, ображається типу, а сама чекає, щоб я щось сама говорила своєму синові.

Потім до мене в кімнату заходить Михайло, мовляв, поговори з нею, не можемо прийти до єдиної думки, вона не розуміє, що вона не права.

Іду, мене Марина вислухає, потім знову біжить до мене, що попрасувала моєму синові сорочку на роботу, а йому не треба, він інше вирішив одягнути.

Я постійно між ними постійно, з ранку до вечора пізнього.

Я зрозуміла, що їм так зручно.

Я, як той посередник, який нікому нічим не може догодити і завжди в усьому винен.

Спочатку мені було приємно, що я – як допомагаю їм вирішувати всі труднощі, вони до мене ставляться з величезною повагою, а я маю в них авторитет.

Вони обоє мають непростий характер, не поступаються один одному.

Зараз сама ледве стримуюся – вони дійсно втомили мене оцими дрібними непорозуміннями щодня.

Прийдуть, залишать мені весь свій негатив, потім помиряться між собою і знову сміються собі, а в мене настрою ніколи немає від їх проблем.

Мені нелегко усі їх скарги вислуховувати, хоча я завжди хочу, щоб в них все було добре, постійно мирю їх між собою.

Але дуже хочу, щоб вони жили окремо.

Грошей у них на свою квартиру немає, тому я зовсім не знаю, як з ними говорити далі.

Як тут правильно бути? Дуже втомилася я.

КІНЕЦЬ.