Минулої весни ми з чоловіком Олегом боролися за своє життя в Україні. Діти навчалися дистанційно, у нас були постійні проблеми з роботою, і ми не знали, що на нас чекає в майбутньому.

Як тимчасове рішення ми вирішили купити невеликий будинок у селі. Після тижневих пошуків ми знайшли стару бабусю, яка продавала свій доглянутий будинок за розумною ціною.

Ми з радістю купили його та здавали свою квартиру в оренду для додаткового доходу.

Незабаром ми почали обживатися, розвели город, вирощували качок, курей та гусей, купували молоко у сусідів. Якось бабуся, у якої ми купили будинок, несподівано прийшла до нас у гості.

Вона поскаржилася на те, що її діти повезли її до міста порожніми обіцянками, і попросила нас продати їй будинок назад.

Ми були приголомшені і не знали, що робити, але вирішили ввічливо відмовитися від її пропозиції, адже вибору в нас ніби й не було.

Через деякий час бабуся стала часто приходити до нас, стояти біля воріт та nлакати. Нам стало її шкода, і ми запросили її на чай.

Бабуся розповіла, як доньки вмовили її продати будинок і погано до неї ставилися в місті, хоча обіцяли зовсім інше. Ми впізнали стареньку краще і полюбили її, як рідну людину, оскільки вона допомагала нам по дому та з дітьми.

Якось вона запропонувала доглянути наших дітей, поки ми не знайдемо роботу в сусідньому місті, і ми з вдячністю погодилися, адже довго думали, як бути з цією проблемою.

Через тиждень ми знайшли роботу, і бабуся переїхала до нас до свого старого будинку, де ми виділили їй кімнату. Тепер ми всі разом живемо та працюємо, бабуся допомагає по господарству та з дітьми.

Ми полюбили її і вже не уявляємо життя без неї. Все ж таки… ми не знаємо, що робити, якщо нам знову доведеться переїхати в місто, бо було б неправильно виселяти її або повертати їй будинок після того, як ми заплатили їй гроші.

КІНЕЦЬ.