Мені скоро сорок, а я досі не відчула радість материнства. Хоча вже була одружена, але ми розлучились, так і не ставши батьками. Тоді якось і не до цього було.

Згодом переїхала жити до Польщі й отримала там громадянство. Маю хорошу роботу, красиве житло та широке коло спілкування.

Я сильна самостійна жінка, яка може подбати про себе сама.

Мені подобається моє життя. Але минулого місяця я приїхала, щоб провідати батьків. У них в гостях я неочікувано познайомилась з чудовим чоловіком.

Але не все так гладко. Олег відмовляється покидати країну, щоб оселитись закордоном. Він переконаний, що кожен повинен жити там, де народився.

У нас закрутився роман з перших днів знайомства. Я зрозуміла, що кохаю його.

Не зупиняє навіть той факт, що у нього є дружина та двоє дітей.

Тому зустрічатись нам доводиться таємно, щоб ніхто не дізнався про його зраду.

Я щиро закохана, але точно знаю, що покидати сім’ю він не планує, а переїжджати закордон і поготів. Але я не хочу тут жити, я прекрасно влаштувала життя у Польщі.

Лише декілька разів на рік приїжджаю у готі до батьків.

А потім знову повертаюсь туди, де я по справжньому щаслива. А життя в Україні мене не влаштовує.

Я хочу стати матір’ю. А знаю, що коли наважусь на це серйозний крок, то виховувати дитину доведеться самотужки. Я не справлюсь з цим сама, а закордоном у мене немає рідних – не буде навіть кому допомогти. Олег припав мені до душі, але він залишається чужим чоловіком.

До того ж зі мною до Польщі точно не поїде.

Не хочу втратити все що маю, заради якоїсь примарної мрії, але й коханого покидати не хочу. Чи варто зустрічатись, якщо спільне майбутнє таке туманне?

КІНЕЦЬ.