Якось я зрадила свої туфлі. Залишила їх у чужому краю. І поїхала. І досі шкодую. Це були туфлі на маленькому підборі, шкіряні, звичайнісінькі. Але надзвичайно міцні.

Я носила їх п’ять років. І їм нічого не робилось. І потім поїхала в них на море. І галькою ходила. І по воді. Так, я ходила по воді у цих туфлях! Не в глибокій, звичайно. І туфлі просихали і знову можна носити. Але вигляд, звісно, ​​був не новий. Хоча жодного дефекту.

Ми виїжджали з моря. І я подумала, що вже непристойно стільки часу носити ті самі туфлі. Вдома є нові. Красиві. А у магазині можна купити подібні.

Нові. Не буду тягти старі туфлі, залишу. Сумка буде легша. Я у кросівках поїхала, а туфлі залишила.

Знаєте, я й досі шкодую. Тому що у магазині купила взуття. А воно інше. Не дуже в них сходиш на гори і ліси. Воно погане, неміцне, воно зовсім інше. Хоча на вигляд набагато красивіше. Спершу.

Так лишають старих друзів. Вони вже не такі цікаві, свіжі, багато нових можна знайти! Дотепніших, успішніших – просто нових.

А потім розумієш, що старі були найкращими. Але повернути вже нічого не можна. Вже не приїхати до того міста, – воно залишилося в минулому. Все змінилось. Зникло. Стало спогадом. А потім – спогадом про спогад.

Не в туфлях справа, звісно. А в тому, що з легкістю залишає людина старе, що набридло. Старе, що відслужило. Набридле, звичайне. Сподіваючись знайти щось краще, цікавіше, новіше. Викинь старе, прийде нове!

Прийти прийде. Але воно буде іншим. Гіршим. І тоді ми пошкодуємо, що залишили в чужому місті. Кинули. І захочемо повернутися. Тільки повернутися до того вже неможливо…

КІНЕЦЬ.