В даний час я навчаюсь на дизайнера меблів. Мене виховувала моя старша сестра після того, як поме рли наші батьки, коли мені було одинадцять років.

Нам дісталася двокімнатна квартира, в якій ми з того часу й живемо. Близько року тому сестра вийшла заміж, і її чоловік, Мирон, переїхав до нас. Я не заперечував проти того, щоб ділити з ними квартиру, і ми добре ладнали.

Однак, коли моя сестра заваrітніла, Мирон сказав мені, що я повинен з’їхати зі своєї кімнати, щоб дитина мала окремий простір.

Я не розумів, чому маю залишити свою кімнату, адже квартира належала і мені, і моїй сестрі в рівних частках – і я їй не заважав. Будучи студентом, я не міг дозволити собі винайняти іншу квартиру, а жити в гуртожитку я не хотів.

Мирон спочатку м’яко просив мене переїхати, але потім став наполегливим, говорячи мені, що сестра теж хоче, щоб я переїхав. Моя сестра відмахнулася від поведінки чоловіка, пояснивши, що він жартує, але я знав, що це не так.

Я розривався між небажанням втручатися у сімейне щастя сестри та своїм правом залишитися у власній квартирі.

Я вирішив прямо поговорити з сестрою про цю ситуацію, але ситуація після цього лише погіршилася. Мирон став ще наполегливішим, і я не знав, що робити.

Зрештою, мені довелося всерйоз постояти за себе та відстояти своє право жити у власній квартирі. Ніхто не повинен бути пригніченим у своєму будинку, особливо якщо він наполовину належить йому.

КІНЕЦЬ.