— Дві новини, — сказав Юра, — одна хороша, інша… Теж хороша, але не дуже. З якої почати?

— Почни з хорошої, — відповіла Ліда чоловікові.

— До нас завтра приїжджає моя мати, — радісно сказав Юра. — Я так за нею скучив. Скільки ми не бачилися?

– Три тижні, – не довго думаючи, відповіла Ліда.

– Ага, як же! Три тижні. Місяць, не хочеш?

— Надовго приїжджає?

– Тепер уже назавжди.

– Навіщо?

– Що навіщо”?

– Приїжджає навіщо?

— Допомагати нам жити, — відповів Юра. — Навіщо ж ще.

– Жити допомагати? Це жарт такий? Що нам допомагати? Самі не впораємося?

— Справимось. Але з допомогою мами нам буде набагато легше.

– Навіть так?! І як… як твоя мама полегшить наше життя?

— Ти сердишся, Ліда, я бачу. І даремно. А ось ти краще послухай. І коли ти дізнаєшся, як моя мама вирішила нам допомогти, і що вона зробила заради нас, ти зміниш свою думку.

— І що ж зробила твоя мама заради нас?

— Ось ти знову іронізуєш, Ліда. А вона, між іншим, продала свою квартируі! А гроші віддає нам. Щоб ми повністю сплатили борг за квартиру. Ну? Бачиш, яка добра в мене мати? Без неї ми розплачувалися б за нашу двійку двадцять років. А тут – раз, і все. І ми зможемо нарешті спокійно зітхнути.

– А друга новина? – pапитала Ліда, яка вже все зрозуміла щодо мами свого чоловіка.

— Мама приїжджає в наше місто не сама. Вона приїжджає з моїм старшим братом Миколою.

– Ось як?

— Бачиш, — сказав Юра, — справа в тому, що Микола нещодавно розлучився і повернувся до мами. А тепер, коли мама продала квартиру, щоб нам допомогти, він…

— Микола теж житиме з нами, — здогадалася Ліда.

— Тимчасово, — поспішив додати Юра. — Поки не влаштується.

– Не влаштується куди? На роботу?

— Яка робота, Ліда, про що ти говориш? Микола у житті палець об палець не вдарив. Де Микола та… де робота. Ці речі не пов’язані між собою. Вони несумісні.

— Так… А куди ж він збирається влаштовуватись, якщо не на роботу?!

— У якоїсь жінки, — відповів Юра. — Я впевнений, що він дуже скоро знайде собі в Москві іншу дружину і переїде до неї жити. А доти і Микола, і мати поживуть у нас. Місця всім вистачить. Я все розрахував. Вони будуть в одній кімнаті, а ми з тобою в іншій. Це справедливо.

– Справедливо?

– Звичайно! Адже твої батьки нам дали грошей на половину квартири. А тепер і мої родичі дадуть так само. На мою думку, все чесно. Ти згодна?

– Згодна.

— А по твоєму зовнішній вигляд цього не скажеш. Ти якась вся… Напружена, чи що? Ні? Чи мені здається? Про що ти думаєш, Лідо?

– Думаю, як зустріти твоїх родичів. Адже треба все встигнути зробити до їхнього приїзду. Вечерю. Кімнату підготувати.

– Наших родичів! – уточнив Юра. – Не забувай! Вони тепер такі самі й твої, як і мої. А те, що ти вже зараз думаєш, як їх краще зустріти, це правильно. Зустріти треба добре. По справжньому. Я поїду зустрічати їх одразу після роботи. Не заїжджаючи додому. Впевнений, що до їхнього приїзду ти все встигнеш.

— Я сумніваюся, — задумливо сказала Ліда.

— Треба встигнути, кохана, треба, — дуже м’яко сказав Юра. – Так! — радісно вигукнув він, згадавши одну важливу річ. – Мало не забув. Адже мама мені прислала гроші і попросила на них купити великий холодильник.

– Навіщо?

– Нас тепер четверо. Одного холодильника мало. Та ти не хвилюйся. Холодильник я вже купив. Його завтра вдень привезуть. Скажи вантажникам, щоб занесли його не на кухню, а у вітальню.

— Чому у вітальню?

— Тому що мама боїться, що ти користуватимешся її продуктами.

– Це зрозуміло. Але чому у вітальню? Чому не до спальні?

— Бо вітальня більша за спальню. І я вирішив, що мама та Коля житимуть у вітальні.

– Чому?

— Бо вони наші гості. Це моя мама та мій рідний брат. До того ж, вони нам допоможуть розплатитися за квартиру. Самі, зауваж, вирішили допомогти! Їх ніхто не просив. Втім, це такі люди, їх і не треба просити. А нам із тобою, Ліда, і в спальні буде добре.

І все ж Юра трохи хвилювався.

«Чи встигне Ліда до приїзду мами та брата все підготувати? — думав він. — Треба і вечерю святкову зробити, і вітальню для них звільнити».

Але Юра даремно хвилювався. Ліда все встигла. Вже за годину до приїзду родичів у неї вже було готове.

Але Юра все одно зателефонував дружині та поцікавився.

— Маму та брата зустрів, — сказав він. А у тебе як справи? Все готово? Вечеря? Кімната для гостей? Холодильник?

– У мене все готове, – відповіла Ліда. — Можеш не хвилюватись. Не підведу.

У квартирі, куди приїхали Юра, його мама та брат, не було нічого, крім величезного холодильника, що стояв у кімнаті, яка раніше була вітальнею. На холодильнику була записка.

– Я пішла, – читав Юра. — На розлучення подам сама. Після розлучення квартиру продамо, а гроші поділимо порівну. Половина — мені, а половина — тобі, твоїй мамі та твоєму братові Миколі. Меблі і всю побутову техніку я забрала собі, тому що я її купувала до шлюбу з тобою.

Фіранки ми купували разом, але половину їх вартості я тобі поверну, коли продамо квартиру. Те саме стосується люстри та постільної білизни. Твої речі я склала в сміттєві пакети. Ти легко знайдеш їх у кімнаті, де була наша спальня.

Прочитавши записку, Юрко подивився на маму та брата.

– Я їсти хочу, – сказав Микола, відкриваючи свій великий холодильник.

Холодильник виявився порожнім.

Невдовзі з’ясувалося, що свою квартиру мама не стала продавати. Вона її просто здала на тривалий термін.

Юра подзвонив Ліді, намагався отримати пояснення. Але Ліда навіть розмовляти з ним не стала. Сказала, що тепер її не цікавлять ні він, ні його родичі.

КІНЕЦЬ.