Мені виповнилося двадцять років, коли я повернувся зі служби в армії. У той період у будинку моєї бабусі оселилася дівчина на дев’ятому місяці ваrітності.

Вона прийшла до нас у гості, розповіла історію свого життя, і ми домовили підписати свідоцтво про шлюб, заявивши, що я батько, а потім швидко розлу читись.

Ми хотіли уникнути несхвалення її батьків і дати можливість залишити дитину.

Але все пішло не так гладко, як планувалося. Після ”весілля” у нареченої почалися перейми. Вона наро дила дитину – і її віддали мені.

Я спробував швидко розлучитися, але мені цього не дозволили, тому що з немовлятами не розлу чаються.

Її брати поби ли мене, і я був змушений платити аліментu на дитину, яка навіть не була моєю.

Через роки я знову одружився і в мене наро дилося двоє своїх дітей. Протягом тривалого часу моя дружина постійно пилила мене з приводу виплати аліментів, і мої діти зрештою перестали спілкуватися зі мною, обравши бік матері.

Якось до мене прийшов незнайомий хлопець на ім’я В’ячеслав. Він розповів, що я платив для нього аліменти протягом 18 років і висловив свою подяку.

Він розповів, як важко було його матері виховувати його однією, і як вона намагалася зробити з нього справжнього чоловіка.

Нещодавно вона померла, і В’ячеслав хотів подякувати мені за підтримку протягом усіх цих років.

Ми стали дуже близькими: він та його сім’я дали мені почуття приналежності та спорідненості, від чого мене позбавили мої власні діти.

КІНЕЦЬ.