Після чергової грубості від чоловіка Марія зрозуміла, що далі так жити не хоче.

«Нам треба розлучитися, — думала вона. — І що швидше, то краще. Але як?”

Марія вирішила порадитись з мамою. Розповіла їй усе, як є.

— А до того ж, він учора відмовився їсти вчорашній суп, — додала наприкінці Марія. – Змусив мене вилити його. І зажадав, щоб у майбутньому жодної вчорашньої їжі взагалі не було. Сказав, що й так довго терпів, що я годую його несвіжою їжею. І більше терпіти цього не має наміру.

– Що він називає несвіжою їжею? – поцікавилася мама.

— Все, що приготоване не сьогодні, — відповіла Марія. — Каже, що не для того заробляє гроші і приносить їх у сім’ю, щоб його годували не зрозумій чим.

— Я розумію, коли йдеться про продукти, що швидко псуються, але… Вчорашній суп для нього теж «не зрозумій що»?

— З учорашнього дня так. Змусив мене вилити його.

— Чесно кажучи, Маша, твій Леонід уже давно заслуговує на те, щоб ти від нього пішла, — сказала мама. – А тут ще й суп учорашній! На мою думку, він просто над тобою знущається. Не розумію, чому ти досі його терпиш? Чому ще з ним?

– Я його боюся, – зізналася Марія. – Не уявляю, як йому про це сказати.

– Сказати, що? – не зрозуміла мама.

— Що нам треба розлучитися? Що я хочу розлучитися. Аж раптом він мене поб’є? Він може!

— А ти й не кажи, що вам треба розлучитися. Навіщо? Тим більше не говори про розлучення.

— А як тоді? Що ж мені говорити, щоб ми розлучилися?

— А я зараз тебе навчу, — сказала мама

І мама докладно розповіла, як Марії слід розмовляти із чоловіком.

— Головне, дочко, — сказала нарешті мама, — розмовляй із чоловіком в одному тоні. Він кричить, і ти кричи. Він тихо розмовляє, і ти тихо. Він вигукує, або здивовано дивується, і ти так само повторюй за ним. Будь дзеркалом його емоційного стану. Зрозуміла?

– Зрозуміла, мамо.

А вже ближче до вечора, одразу після вечері, Марія поговорила із чоловіком так, як мама навчила.

– Леоніде! – сказала Марія. — Нам треба з тобою поговорити серйозно.

— Говори, — байдуже відповів Леонід, лежачи на дивані, з цікавістю дивлячись у телевізор.

— Я тебе більше не люблю, — байдуже промовила Марія, теж з цікавістю дивлячись у телевізор.

– І що далі? — намагаючись виглядати спокійним, тихо спитав Леонід.

“Ось тільки спробуй, заїкнися про розлучення, – подумав Леонід, – я тоді… Я не знаю, що тоді з тобою зроблю”.

– Нічого далі, – спокійно відповіла Марія. – Не люблю і все.

Якийсь час Леонід обмірковував почуте.

— А навіщо тоді ти мені це сказала? — спитав він. – Якщо нічого далі?

– Просто. Щоб ти знав. Я тебе не люблю. З усіма наслідками, що з цього випливають.

Сказавши це, Марія пішла на кухню мити посуд. Леонід трохи подумав, підвівся з дивана та пішов до дружини.

– Я не зрозумів, – голосно і з роздратуванням сказав він, заходячи на кухню. — З якими наслідками? Ти щось задумала?

— Та нічого я не задумала, — теж роздратовано і голосно відповіла Марія.

Інтонація, з якою відповідала Марія, дещо збентежила Леоніда.

— Ти хочеш, щоб ми розлучилися? — сухо спитав Леонід.

«От тільки ризикни сказати «так», — думав він. — Я тобі таке розлучення влаштую, все життя пам’ятатимеш».

– Ні, – сухо відповіла Марія. — Навіщо розлучатися? З якого дива? Тільки тому, що я не люблю тебе? Ось ще чого! Мене все влаштовує.

Вона вже вимила посуд і хотіла піти з кухні, але Леонід зупинив її.

– Ні, ти почекай! – сказав він, глибоко зітхнувши. – Влаштовує її все. Мене не влаштовує. Навіщо ж ти повідомила мені цю новину? Я хочу знати, навіщо!

Марія теж зітхнула і сіла до столу. Леонід також сів за стіл.

— Я була впевнена, що тобі треба це знати, — сказала Марія.

— Знати, що ти мене більше не любиш?

– Ну так.

— Навіщо це мені знати? — з усмішкою вигукнув Леонід.

— Ну, як же! — з такою ж усмішкою вигукнула у відповідь Марія. — Правду завжди добре знати. Щоб не жити в ілюзіях. Щоб не розчаровуватись. Не чекати від мене на те, чого я не можу дати. Тепер ти знаєш, що я тебе більше не люблю. А тебе це засмучує?

– Ні.

— Може, дивує?

– Ні, не дивує.

— Ну і все тоді, — спокійно підбила підсумок сказаного Марія.

– І все?

– І все.

— Я зрозумів, — сердито сказав Леонід. — Ти хочеш розлучитися! Так?

— Не хочу я розлучатися, — сердито відповіла Марія. – Що за дурниці? Розлучення – це так втомливо. Та й з якого дива нам розлучатися? Тільки тому, що я не люблю тебе? На мою думку, це просто смішно.

– Я зрозумів. У тебе з’явився інший? — вигукнув Леонід.

— Як ти смієш, так про мене говорити? — вигукнула Марія. – Я чесна жінка. І приводу не подавала. І ніхто в мене не з’явився! Я не розумію, Леоніде, звідки в тебе такі думки у голові?

— А які ще можуть бути думки?! — не витримав і закричав Леонід. — Якщо ти сама сказала, що мене не любиш!

— Хочеш сказати, що ти маєш іншу? — закричала у відповідь Марія, та так голосно, як могла.

«Господи, – злякався Леонід, – що це з нею? Ніколи її не бачив. Кричить. Червона вся. Ще й виделку чогось схопила зі столу?»

— А до чого тут це, Марія? — спокійно і дуже тихо спитав Леонід, злякано дивлячись на вилку в руках дружини.

— Як до чого? — спокійно й тихо відповіла Марія і обережно поклала вилку на стіл. — До того ж. Ти мене не любиш, значить, у тебе є інша?

— З чого ти взяла, Маша, що я… — тихо почав відповідати Леонід.

— Ой, тільки давай не будемо, — тихо сказала Марія. – Добре?

І далі вони розмовляли тільки тихо та спокійно.

– Не будемо, що? – запитав Леонід.

— Не треба мене переконувати, що ти любиш мене. Ці рожеві соплі тобі не йдуть. Ми обидвоє — дорослі люди і… Дивитимемося правді в очі і прийматимемо дійсність такою, якою вона є. Наше кохання пройшло. Це факт. Але це не означає, що попереду на нас не чекає багато іншого цікавого.

– Що наприклад?

— Наприклад, учора ти зажадав, щоб я вилила вчорашній суп.

— Я просто хотів…

— Та байдуже, що ти хотів. Я ж не звинувачую тебе. Навпаки. Правильно зробив.

– Правильно?

– Звичайно! Ти чесно сказав мені, що тобі не подобається. І не боявся при цьому мене образити. А чому?

– Чому?

— Тому що ти мене не любиш. Тепер розумієш, як добре, що ми знаємо правду? Завдяки цьому я теж можу сказати, що хочу, не боячись тебе образити.

– І що ти хочеш?

— Наприклад, я хочу, щоб я мала багато дітей, — відповіла Марія. – Діти – це, звичайно, не все, що я хочу. Це я так, наприклад.

– А я не хочу дітей!

– Ось! – сказала Марія. – Тепер ти сам бачиш, як добре, що ми обидвоє чесні один з одним. Ми не любимо один одного і нам начхати, що хоче кожен з нас. Правильно?

– Я не зрозумів. Ти це до чого зараз?

— Не хочеш багато дітей? – запитала Марія.

– Ні.

– І не треба. Я ж тебе не примушую їх народжувати. А я хочу. Тому всю основну роботу я зроблю. А ти просто насолоджуйся та отримуй задоволення.

– Ти за кого мене приймаєш, Маша?

— За людину, яка чесно виконує свій подружній обов’язок, — відповіла Марія. — Я була з тобою чесна і зробила тобі, що хотів ти, а ти тепер зробиш те, що хочу я.

— І що ти для мене зробила?

– А ти вже забув?

– Ні, але …

– Хочеш, щоб я нагадала?

– Просто я…

– Все правильно. З зненавидженими тільки так і треба. Не переживай. Я нагадаю. Довгий час я покірно терпіла твої образи. А вчора, на твоє наполегливе прохання, я вилила вчорашній суп. Мені це було неприємно, але я це зробила. Бо розуміла, що ти мене не любиш, і це мій обов’язок. Терпіти! Це обов’язок кожної доброї дружини. А тепер я хочу того ж таки від тебе.

— Ти хочеш, щоб я…

– Згодна. Тобі теж не хочеться, але не забувай про свій обов’язок. Про обов’язок хорошого чоловіка. Будемо терпіти. В ім’я нашого некохання

Марія подивилася на годинник.

— Я чекаю на тебе в спальні, — сказала вона.

Марія не дочекалася Леоніда. Він пішов. Швидко зібрав свої речі та пішов. Вона чула, як він збирався. Але не виходила до нього. Боялася злякати. А вийшла тільки коли почула, що він пішов.

КІНЕЦЬ.