– Олено, ти чого? Я посуд мити не буду – це жіноча робота! – невдоволено буркнув Павло.

– Яка?

– Ну жіноча, – Павло зрозумів, що був нетактовний і спокійного вечора тепер не чекати.

– Другий місяць пішов після весілля, а ти жодного разу в руки пилосос не взяв і сміття не виніс. Про прання, готування, прасування я вже промовчу. Ти що думав, що я обслуговуючий персонал та ще й безкоштовний? Ні, Павло, у сім’ї немає чоловічої чи жіночої роботи – все разом, порівну. Хто, може, той і робить.

Павло навіть тяжко зітхнув. Йому так хотілося після трудового дня посидіти перед комп’ютером та пограти в ігри. Голова обертом.

– Саме так, хто може, той і робить. А я жіночу роботу не можу. Не привчений. У моїй родині завжди так було – мама по хаті шаруділа.

– Шаруділа, – усміхнулася Олена. – А в моїй родині батько посуд мив і підлогу, що тепер? Домашня праця – це також праця. Ось саме, чоловіки чомусь сприймають роботу жінки вдома як належне. Мені теж після роботи хочеться прийняти ванну і поваляться на дивані.

– Валяйся, я не проти, – засміявся Павло.

– А хто вечерю приготує та сорочки випрасує? Ти щодня свіжу сорочку хочеш. Ні, Павло, або ми ділимо роботу по дому між собою або ділимо нажите майно.

– Ха! Що нажили вже щось? Ще нічого не нажили.

– Ах так! – Олена навіть тупнула ногою, – Замість вирішити питання, ти вже розбігтися надумав!

– Та ні, Олено, я не це мав на увазі…

Але дружина вже й чути не хотіла, образилась. Спав Павло тієї ночі на дивані.

Вранці Олена сніданок приготувала тільки собі, швидко зібралася і перша поїхала на роботу на спільній машині. Павло довго збирався, не міг знайти шкарпетки, ключі від машини, не поснідавши, вийшов на вулицю, подивився на те саме місце, де вчора ввечері припаркував машину, зітхнув і пішов до метро.

– Найважче буде коли дружина почне більше тебе заробляти, а повір мені, таке може статися. Щоб поквитатися з тобою так зробить. Жінки і не на таке здатні. Рік-два зробить кар’єру і все. Хоча дуже не подобається їм працювати, це не їх. Тут же конкуренція, вічні пережиття, – роздумував на обіді Леонід, добрий знайомий Павла, з яким вони разом працювали. – Краще домовтеся. А в сім’ї головне клімат. Сім’я – це також робота, щоденна.

Павло дивився на свого товариша по роботі і все більше розчаровувався в шлюбі. Уявлення його про подружнє життя різко змінювалося.

– Так, брате, шлюб – це справа не проста, ювелірна робота, так би мовити, міліметр ліворуч, міліметр праворуч і все пропало.

Всю дорогу додому Павло думав. Думав, що скаже дружині, як далі житимуть, доки не пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила дружина, майже плакала у слухавку.

– Павло… я не знаю, що з нею трапилося, машина не заводиться.

– Їду! – відповів чоловік і почав ловити таксі.

– Ось і все, нічого серйозного, – обійняв дружину Павло, витираючи брудні руки, і намагаючись не зачепити Олену.

Дружина посміхнулася:

– І без чоловічої роботи виявляється нікуди.

– Правильно, Олено. Я ось подумав, якщо хочеш, то не працюй, сидиш вдома, будеш домогосподаркою.

– Ой, ні, Павле. Ось дитина з’явиться, тоді і піду в декрет, а поки працюватиму. Грошей на дитину знаєш скільки потрібно?

– Скільки? – вдаючи, що не знає, здивувався Павло.

– Ось стільки, – розвела руки в сторони Олена якнайдалі.

– Зароблю! – вигукнув чоловік.

– Поїхали додому, бо я перехвилювалася і тепер дуже голодна.

– А давай у кафешку заскочимо? Тут за поворотом. І повечеряємо, обговоримо, як ділитимемо домашню роботу? – Запропонував Павло.

-Давай. Тільки одразу скажу, що я посуд мити не буду! – Вигукнула Олена.

– А я прасувати! – вигукнув чоловік.

Павло обіймав Олену і згадував слова свого товариша:

“Справді, сім’я – це ювелірна робота”.

КІНЕЦЬ.