– У ці вихідні знову треба їхати в магазин, скаржився Віктор колегам. – Сил вже ніяких немає – то одне, то інше… Два тижні тому зажадала нову мікрохвильову піч, а тепер куртку їй, бачите, треба…

Чоловіки крутили головами і від щирого серця співчували Віктору. Йому з дружиною відверто не пощастило – вона була скупердяйкою та марнотратом одночасно. Так, таке буває. Таке буває, коли своїх грошей шкода, а чужі витрачаються так, ніби немає їм кінця-краю, ніби чоловік їх друкує.

А Віктор грошей не друкував. Він не був олігархом, навіть бізнесменом не був – звичайний офісний співробітник із середньою зарплатою. Зрозуміло, що, якщо порівнювати із середньою зарплатою по країні, то отримував він більш ніж гідно, але це транжирство дружини дуже сильно ускладнювало життя.

Віктор не нив, не скаржився, але іноді зривався – коли наставав момент “як же все дістало!” Сьогодні був саме такий момент. Щойно задзвонили телефони, сповіщаючи про зарахування зарплати, всі, задоволено, посміхнулися, а Віктор засумував. У нього були свої плани на ці гроші, а тут – куртка!

– Десята за рахунком, напевно, – реготав молодий фахівець Ігор.

– Та ні, – скривився Віктор. – Не десята, звичайно… Перша. Але стару вона всього три роки відносила. Каже, вигляд уже не той – на роботу соромно ходити… Але все одно!.. Підряд! мікрохвильова піч, і куртка!

– Три роки, – фиркнув Володимир Миколайович, найстарший співробітник. – Ось наші батьки по двадцять років верхній одяг носили – і нічого! А тут до кожного сезону обновки купуй… А ти, Віктор, теж хороший! Що, не можна кулаком по столу? Сказати, мовляв, совість май! Сам винен – ​​розбалував!..

– Так, я щось не зрозумів… – Олег відволікся від розрахунків. Він працював тут лише кілька місяців, і був ще не в курсі ситуації Віктора. – Ти хочеш сказати, що твоя дружина працює, але їй мікрохвильову піч і куртку повинен купувати їй ТИ? Це як?

– А ось так, – зітхнув Віктор і опустив голову. Чоловіки промовчали, але слово “підкаблучник” повисло в повітрі.

– Дівчатка, як же я втомилася, – ридала Вероніка на кухні у подружки, де були в поспішному порядку організовані посиденьки. – І як добре все починалося!..

У декреті я майже не сиділа – до садка із сином моя мама займалася, а я через рік вже на роботу вийшла. Так, з грошима не надто добре було, тому доводилося якось крутитися та викручуватися. Тоді Віктор запропонував таку схему – поки все не налагодиться.

Загалом, ми живемо на мою зарплату – їжа, комуналка, таке інше, а з його грошей купуємо щось велике, типу, побутової техніки або верхнього одягу. Якщо мені зарплати не вистачає, то він трохи додає, але трохи. А так – тільки велике купує.

Це звучало логічно: якщо знаєш, що грошей мало, тринькати особливо не будеш, тільки на себе розраховуватимеш. Зате не треба брати кредити, якщо раптом телевізор зламався або холодильник: просто йдеш і купуєш. А там, може, й на машину накопичимо…

Загалом, “на папері” все було більш ніж гладко. Я дійсно могла так розрахувати гроші, що практично ніколи не просила на господарство у Віктора – вистачало. Тим більше, що коли раптом були додаткові витрати, і я не дотягувала до зарплати, він мене лаяв і називав марнотратом. Ні ні! Гроші давав, звичайно, жодного разу не відмовляв, але я таке вислуховувала, що простіше не просити…

Минулого місяця у нас зламалася мікрохвильова піч. А я без неї, як без рук! Коли приходиш з роботи втомлена кожна каструлька чи сковорідка, яку треба вимити, на рахунку. А в мікрохвильовій печі – поклав на тарілку, і готово! – Та що я розповідаю, ви розумієте самі. Та й Віктор то гарячі бутерброди робе, то піцу розігріти… Але вона зламалася. Мікрохвильова піч.

– Поїхали, кажу, купимо нову! Цю вже не відремонтуєш. Та й гроші невеликі – не пральна машина ж! – ох, що тут було… Як він кричав… Але купив. А потім ще два тижні на будь-яке моє слово тицяв у цю мікрохвильову піч пальцем і говорив: “Я ТОБІ купив те, що ти просила? Що ще від мене потрібно?”

І як на зло, тут мені в автобусі порвали куртку… А вже як я цю куртку берегла! І кишені зашивала, і блискавку сама міняла… Думала, ще кілька років проходжу – так вона мені подобалась…

І ось – будь ласка… Тут не тільки я сама, тут у жодному ательє непомітно не зашиют… Звичайно, Віктору показала, розповіла, як так вийшло. Що не я винна… І куртка потрібна нова… А він знову в крик – яка я безсовісна, тільки й думаю про те, як би його гроші витратити… Купив мені куртку, але сказав, що вона мені, як мінімум, років на п’ять. А якщо раніше порветься, то я можу хоч у тілогрійці ходити – йому все одно, купувати він нічого не буде.

Я не знаю, що мені робити, – зітхнула Вероніка і опустила голову. Подружки мовчали, але в повітрі все відчутніше вимальовувалось слово. Вірніше, цілих три – про саму Вероніку, про її чоловіка і ситуацію в цілому…