Зої зателефонував невідомий і сказав, щоб вона терміново їхала додому.

– Терміново?! – хдивувалася Зоя.

– Якомога швидше! – вимагав незнайомий голос. — Заради Вашого блага.

– Навіть так? — посміхнулася Зоя. — А з ким я розмовляю? Чому мені треба їхати додому? Та ще й терміново.

— Ви ставите дуже багато запитань!

— Але…

— Відповідь чекає на вас вдома. Поспішайте, інакше буде пізно. І моя вам порада, не попереджайте Руслана про своє швидке повернення додому.

– Руслана не попереджати? – не зрозуміла Зоя. — А він тут до чого?

— Дізнаєтесь, коли приїдете додому. Несподівано! І постарайтеся увійти до квартири якомога тихіше.

– Чому тихіше?

— Щоб не злякати.

— Кого не злякати?

– Руслана, кого ж ще. І поспішайте, якщо хочете встигнути. Дізнаєтесь багато цікавого. Як увійдете в квартиру, йдіть відразу до спальні.

А незадовго до цього Інна зателефонувала Руслану.

— Сину, ти ще вдома? — спитала вона.

— Вдома, мамо, вдома. Де мені бути?

— А де Зоя? — Інна не відреагувала на запитання сина.

– Зоя? — розгублено відповів Руслан. – Не знаю, де Зоя. На роботі, мабуть. Де ж їй ще бути? А що сталося?

– Ми зараз заїдемо до тебе?

– Хто це ми? – Не зрозумів Руслан.

— Невдовзі дізнаєшся. На тебе чекає приємний сюрприз. Ми скоро.

Бажання матері зайти до нього в гості здивувало Руслана.

«Дивно, — подумав він, — відколи я почав жити із Зоєю, мама жодного разу нас не відвідала. А тут раптом вирішила сюрприз зробити. Ось чує моє серце, знову кашу якусь заварює. Ой, мамо, мамо, коли ж ти вгамуєшся».

Руслан став готуватися до приходу мами, з занепокоєнням думаючи про те, який же сюрприз на нього чекає.

Сюрпризом виявилася Віра. Колись давно Руслан був у неї закоханий. Але Віра одружилася з іншим. Руслан тоді дуже страждав. Хотів навіть зненавидіти всіх жінок і почати їм мститись. Але незабаром познайомився із Зоєю, заспокоївся, пробачив тих, кого ще недавно ненавидів, а бажання помсти покинуло його назавжди.

І тепер раптом Віра знову з’явилася у житті Руслана. Вона прийшла до нього у гості разом із його мамою.

А вже за двадцять хвилин Інна сказала, що їй терміново треба піти. І вона залишила Руслана та Віру одних.

— Вам буде про що поговорити, — сказала Інна перед відходом. — Наодинці. Ви маєте що згадати.

А невдовзі після її відходу Зої зателефонував невідомий і сказав, щоб вона терміново їхала додому.

Зоя так і зробила.

— І заради цього я приїхала сюди? — тихо, але з роздратуванням вимовила Зоя, побачивши Руслана та Віру.

Руслан сприйняв появу Зої досить спокійно. Навіть намагався щось пояснити. Але Зоя нічого не хотіла чути.

— Потім, — дивлячись у телефон, задумливо сказала вона, — зараз нема коли. І так багато часу втратила.

І Зоя пішла. А ось для Віри все, що відбувалося, було несподіванкою. Бо Інна нічого їй не сказала про особисте життя Руслана. І Віра ніяк не очікувала побачити тут якусь Зою.

— Мій син, як і раніше, любить тебе, — сказала Інна, коли раптом зустріла Віру на вулиці.

Інна після сніданку, як правило, ходить гуляти. І того дня вона теж вийшла погуляти. А тут, звідки не візьмись, Віра!

«На ловця і звір біжить, — подумала Інн, радісно посміхаючись до Віри, — ти мені й потрібна».

Жінки привіталися, розмовляли. Швидко розповіли, у кого як ідуть справи.

Інна дізналася, що Віра рік тому розлучилася. Розлучення було успішне. І тепер вона живе одна у великій квартирі, має дачу, машину, як сир у маслі катається. І не знає, на що витратити купу грошей, які дісталися їй від колишнього чоловіка.

— Як добре, що ми зустрілися, — сказала Інна, уявляючи Віру своєю невісткою. — Руслан часто згадує про тебе.

— Я теж часто згадую його, — сказала Віра. — І тепер, коли я вільна, ми могли б бути разом. Якщо звісно…

— Жодних «якщо»! — вигукнула Інна. – Ви будете разом. Ви любите один одного, ви гідні один одного і заслуговуєте на щастя. Дівчинко моя, я завжди мріяла про таку невістку, як ти. І те, що ми зустрілися у цьому великому місті, на цьому багатолюдному проспекті не випадковість.

– Дивно, що ми взагалі помітили один одного в цьому натовпі, – сказала Віра. — Могли б просто пройти повз один одного і…

— Це доля, — поспішила Інна. — Я вже дзвоню Руслану і домовляюся про зустріч. Нарешті два люблячі серця возз’єднаються. Просто плакати хочеться, як подумаю, скільки вам обом довелося пережити у розлуці. Але тепер ваші страждання закінчаться. Ви знову будете разом. Тому що ви обидвоє заслуговуєте на щастя.

Інна відійшла убік, щоб Віра не чула її розмови із сином.

А далі все сталося так стрімко, що Віра навіть не помітила, як разом із Інною увійшла до квартири Руслана. А в самий невідповідний момент раптом з’являється якась Зоя. Все це було для Віри більш ніж дивно.

– Хто ця жінка? — спитала Віра, коли Зоя пішла.

Перш ніж відповісти, Руслан трохи подумав.

– Моя дружина, – нерішуче відповів він, коли зрозумів, що треба сказати.

– Дружина? – здивувалася Віра. — А чому тоді вона не почала скандалити?

Руслан знову замислився.

«Брехати не хочу, — думав він, — а казати правду не можна. Вона все розповість мамі. А якщо мама дізнається, що весь цей час я її обманював, мені недобре».

– Хіба? — здивувався Руслан. — А, на мою думку, скандал був. Може, не такий гучний, як у інших сім’ях, але… Ти просто не знаєш Зою. Вона дуже спокійна та інтелігентна жінка. У принципі, не здатна підвищувати голос. Грубих слів та виразів не знає. Але я запевняю тебе, що побачивши нас, Зоя була в гніві.

– В гніві?

– Запевняю тебе. Хіба ти не чула, як грізно пролунали кілька слів, які вона сказала.

– Грізно? По-моєму, вона байдуже щось промимрила собі під ніс.

– Ні-ні. Це було обурення. Дуже сильне. Крик душі. Ти просто погано знаєш її. Саме так вона й обурюється. Зазвичай я взагалі не чую, що вона каже.

— А звідки вона дізналася, що ми зустрічаємося? – запитала Віра.

Руслан знову замислився.

– Гарне питання, – відповів Руслан. — Зважаючи на все, це влаштувала моя мама. Більше нема кому. Вона велика майстриня на такі справи.

– А навіщо вона це зробила?

— А щоб розлучити мене та Зою, — відповів Руслан, бо цю інформацію він не боявся розголошувати. — Вона чомусь з першого погляду не злюбила Зою.

Звісно, ​​все це підлаштувала Інна. Звела сина з Вірою, а потім попросила свого знайомого зателефонувати Зої.

Навіщо Інні це було потрібно? Руслан має рацію, вся справа в тому, що Інні справді не подобалася Зоя. Вона вважала її безперспективною щодо багатства.

Інна розуміла, що її син подобається жінкам. Серед яких можуть бути дуже багаті. А тут Зоя! Яка, як з’ясувала Інна, нічого немає. Не про таку невістку мріяла вона.

«З Зоєю кашу не звариш, — думала Інна, — для цього потрібна інша жінка».

І тому вона вже давно підшукувала синові іншу дружину — вигіднішу в матеріальному значенні. Тут і зустріла Віру.

«Ну це ж зовсім інша справа, — радісно подумала Інна, — з Вірою ми зваримо кашу. Гарну кашу».

Біда Інни була в тому, що вона багато не знала про свого сина. І вийшло, що план її, з одного боку, начебто б і вдався. Зоя вигнала Руслана. Але з іншого боку він вдався не так, як планувала Інна – тепер її син сидів у неї вдома і скаржився, що Зоя вигнала його з дому.

— Вигнала? — жахнулася Інна, наче не знала, в чому річ. – За що?

Руслан чесно зізнався, що коли залишився з Вірою наодинці, не зміг стриматися, а тут раптом Зоя повернулася додому.

— Не переймайся, синку, — заспокоювала мама. – Це доля. Розлучайся з Зоєю і одружуйся з Вірою.

Але те, що Інна почула у відповідь, вразило її настільки, що якийсь час вона просто не могла говорити, а мовчки дивилася на Руслана.

— Розлучатись не доведеться, мамо, — відповів Руслан. — Адже ми з Зоєю навіть не одружені.

— Як не одружені? — злякано спитала Інна, коли отямилася і знову могла говорити. — Ти ж мені сам сказав, що одружився з нею! Забув?

— Казав. Щоб ти мені запитань не ставила і не шукала більше жодних дружин.

– А двійка, яку ви купили рік тому, на кого записана?

– Це її квартира, мамо.

– Її? А я думала, що ваша спільна. Була впевнена, що після розлучення тобі половина дістанеться.

— Нічого мені не дістанеться, мамо. Все на її ім’я купували. І квартири, і дачі, і машини, і…

Руслан ще довго перераховував рухоме та нерухоме майно Зої.

— А чому все на її ім’я? Чому не на твоє?

— Так це вона на все заробляє. Не я. Я взагалі майже ніде не працюю.

— А чому я про це нічого не знала?! — вигукнула Інна.

— Та ж ти сама сказала, що вона тобі не подобається. Бачити її не хочеш. І попросила про неї нічого не розповідати. Пам’ятаєш, коли я вперше привів її до нас додому? Адже ти тоді вигнала її.

— Справді, вигнала,— згадала Інна,— вона мені не сподобалася.

— А коли я тобі сказав, що одружився з нею, ти розлютилася. Наговорила купу гидот. Лаяла мене за те, що я одружився без твого благословення. Прокляття обіцяла. Сказала, щоб її ноги в твоєму домі не було.

— А чому ж ти з нею не одружився насправді, якщо вона вся така успішна?

— А Зоя не хотіла. Я її, як чоловік, не влаштовував.

— А навіщо ж ти їй був потрібний?

— А я їй і не потрібний. Правду кажучи, ми вже давно з нею розлучилися. Вона навіть вигнати мене хотіла.

— Чому ж не вигнала?

— З жалю. Я їй сказав, що з тобою не хочу жити, і попросив дозволу пожити у неї в квартирі. Зоя виділила мені одну кімнату. Але за умови, щоб я нікого не приводив і підтримував у квартирі чистоту. Бо другу кімнату вона здає. Подобово. А сьогодні я порушив умову. Вона побачила мене з Вірою і вигнала.

— А сама вона де живе?

– На іншій квартирі.

— На якій іншій квартирі?

— Ну, де вона зі своїм чоловіком живе.

– З яким чоловіком?

– Справжнім. Півроку тому Зоя вийшла заміж.

– Нічого не розумію. А ти тоді на якій підставі у всьому цьому?

— Я ж тобі казав, що досі вона мене шкодувала. Дозволяла жити у її квартирі. Навіть платила мені небагато. За те, що я підтримував у квартирі чистоту та порядок, зустрічав та проводжав мешканців. А сьогодні, коли побачила мене з іншою жінкою, сказала, що такі мешканці їй задарма не потрібні. Коротше, вона вигнала мене.

— І хай, — сказала Інна. – Нічого страшного. У Віри квартира не гірша. І їй після розлучення від чоловіка і дача дісталася, і машина. І грошей багато. А головне, що вона кохає тебе. Але тільки ти, синку, з весіллям не тягни.

І Руслан не став зволікати. Того ж дня й зробив пропозицію. А після весілля з’ясувалося, що Вірі після розлучення нічого від колишнього чоловіка не дісталося. Навпаки. Це він її обдурив і без усього залишив.

«Якусь несмачну кашу я зварила, — думала Інна, — просто жахлива. І, що прикро, не викинути. Доводиться їсти».

Віра та Руслан стали жити разом із мамою Руслана у трикімнатній квартирі. Віра чекала на дитину. А Інна підшукувала Руслану іншу дружину. І знайшла Ірину.

«Ірина – серйозна жінка, – думала Інна. — Не те, що брехлива Віра. З Іриною у мене все вийде».

Але вийшло знову не зовсім те, що чекала Інна. І в результаті трішка виявилася розміняна на дві однокімнатні. Віра з дитиною – в одній, а Інна, Руслан та Ірина, з якою Інна і зварила нову кашу, – в іншій.

Але Інна не здавалася. Вона вірила, що знайде ту саму для свого сина, з якою зварить нарешті кашу, яку захочеться їсти. І знайшла. Вероніка.

«Вероніка – це виграшний квиток у щасливе майбутнє, – думала Інна. — Вона не Ірина. Не підведе”.

В результаті Інна і Руслан опинилися в кімнаті на першому поверсі, з високою стелею, з видом на смітник.

КІНЕЦЬ.