Григорій та Ганна чекали появи на світ свого первістка. До народження залишалося трохи більше двох місяців, і вже було достеменно відомо, що народиться хлопчик.

Ганна ще до заміжжя і до зустрічі з Григорієм, вирішила, що якщо в неї колись народиться син, вона назве його Іваном. На честь свого прадіда, та й ім’я це їй дуже подобалося.

Коли Ганна точно дізналася, що в них із чоловіком буде хлопчик, вона одразу повідомила Григорія про своє бажання назвати сина Іваном.

– Добре, нехай буде Іван, – погодився молодий чоловік. – Хороше ім’я. А то зараз мода пішла на всякі хитромудрі імена. Часом запутаєшся, поки вимовиш. Нещодавно дізнався, що однокласник назвав сина Харламп. Ось що то за ім’я? Інших нема… А ім’я Іван мені дуже до душі. Іван Григоровичу! Адже звучить!

Через кілька днів після цієї розмови, коли Ганна була вдома одна, до неї без попередження прийшла свекруха. В принципі, її візит не здивував Ганну, Світлана Максимівна часто-густо заявлялася в гості без попередження.

Відносини у Ганни зі свекрухою були нормальні, але й теплими їх назвати не можна було. Світлана Максимівна була своєрідною людиною, Ганна відчувала, що вона ревнує до неї єдиного сина, хоча й намагається не показувати виду…

– Здрастуйте, Світлано Максимівно, – сказала Ганна, відчинивши двері і впускаючи жінку в квартиру.

– Привіт, Ганно, – єхидно посміхнулася свекруха. – Як ти себе почуваєш?

– Дякую добре.

– Ну й чудово, що добре. Я поговорити прийшла з тобою, дещо треба обговорити.

– Гаразд, я тоді чайник поставлю, – сказала Ганна, плутаючись у здогадах, про що це свекруха збиралася з нею розмовляти.

– Григорій сказав, що ти збираєшся назвати сина Іваном, – почала розмову Світлана Максимівна.

– Так, ми разом так вирішили, – підтвердила Ганна.

– Та ні, Ганно, це ти так вирішила і поставила мого сина перед фактом…

– Це він вам так сказав? – здивувалася Ганна.

– Ні… Але здогадатися було неважко.

– Я не переконувала Григорія. І взагалі, що вам не подобається, Світлано Максимівно? Чим ви незадоволені? – щиро не розуміла Ганна.

– Так, я незадоволена! Я не хочу, щоб мого онука звали Іван. Не подобається мені це ім’я! Дуже його не люблю.

– Але взагалі-то це наш із Григорієм син, ми батьки, і нам вирішувати, як його зватимуть, – Ганна злегка здивувалася від заяви свекрухи.

– Хіба інших імен немає? – не вгамовувалась Світлана Максимівна.

– Є, але ми вибрали це. Я завжди хотіла назвати сина на честь свого прадіда Івана. Григорій не заперечував.

– Та він просто не хотів засмучувати тебе, через вагітність, от і погодився.

– Ви помиляєтесь, Світлано Максимівно, – сказала Ганна, відчуваючи, що розмова зі свекрухою не клеїться. – І нам з вами нічого більше обговорювати, наш із Григорієм син буде Іваном, це вирішено.

– Я завжди хотіла, щоб мого онука звали Максимом, як мого батька! Хіба Григорій не сказав тобі про це? – роздратовано вигукнула Світлана Максимівна.

– Ні!

– Ось як, – ображено скривилася Світлана Максимівна… – А я ж йому не раз про це говорила! Але, мабуть, він просто забув…

– Не знаю, – знизала плечима Ганна. Найбільше їй зараз хотілося, щоб свекруха якнайшвидше пішла.

– Загалом, ти тепер знаєш мою думку. Я проти, щоб мого онука звали Іваном… – сказала свекруха, встаючи з-за столу.

Ганна нічого не відповіла Світлані Максимівні та проводжати її не пішла. А та, своєю чергою, пішла, не попрощавшись.

Увечері Ганна розповіла чоловікові про візит його матері та про її прохання назвати їхнього сина Максимом.

– Так, вона мені якось казала, щоб ми саме так назвали сина, – згадав Григорій.

– А ти що?

– Та я повз вуха пропустив. Подумав, що це вона несерйозно. Ну висловила своє побажання і все. Останнє слово все одно за нами, батьками…

Ганна заспокоїлася і постаралася більше не думати про неприємну розмову зі свекрухою. Світлана Максимівна до народження внука у квартирі сина більше не з’являлася, а Ганна була цьому тільки рада.

Вона здогадувалася, що свекруха ображена на неї, хоча причин для образ у Світлани Максимівни не було. Своєрідна жінка, що тут скажеш.

Свекруха з’явилася у квартирі сина, коли онукові виповнився місяць. Вона холодно привіталася з невісткою і підійшла до ліжечка, де спав маленький Іван.

– Ну, привіт, Максимку, – сказала вона, схилившись над малюком.

– Іван, – поправила її Ганна.

– Ну так, ну так, – відповіла Світлана Максимівна. – Ніколи, мабуть, не звикну…

А звикнути все ж таки довелося, адже Світлані Максимівні хотілося проводити час із маленьким онуком. Але вона ще довго ображалася на Ганну і вимовляла синові своє невдоволення.