Тамара вже підходила до своєї хвіртки, як раптом помітила якогось чоловіка, що сидів на лавці біля її хати.

Вся у своїх думках, жінка спочатку не звернула на нього уваги. Дуже втомилася сьогодні…

Привезли новий товар. Поки все розібрали з напарницею і розмістили по полицях на складі, минув час.

Зиркнувши на чоловіка, Тамара тільки-но відкрила хвіртку і хотіла зайти у двір, як той підвівся з лавки і наблизився до неї!

– Привіт, Томочко, – промовив тихо незнайомець.

Придивившись до чоловіка, Тамара мимоволі ахнула.

– Ти?! – тільки й промовила вона.

– Так. Впізнала? – запитав той.

– Навіщо приїхав? Через стільки років згадав про моє існування?

Чоловік розгублено глянув на свою колишню дружину.

– Пробач мені, Томо…

…Багато років тому Тамара була студенткою університету і їхала на вихідні додому.

Очікуючи оголошення на посадку, вона стояла біля автобуса, коли звернула увагу на невисокого кремезного юнака, який не зводив з неї очей.

В дорозі, повертаючи голову направо, вона часто помічала на собі його погляд.

Не встигла вона зійти з автобуса і зробити кілька кроків, як незнайомець наздогнав її.

– Ви не проти, якщо я вас проведу?

– А ви всіх незнайомих дівчат проводжаєте?  посміхнулася Тамара.

– Ні, тільки сьогодні зважився на цей крок, – добродушно посміхнувся хлопець. – Мене звуть Микита. А вас?

– Тамара…

Микита провів дівчину додому. Дорогою вони розмовляли. Це було кохання з першого погляду…

…Минули роки. У них було вже двоє дітей, син та донька, коли Микиту по роботі направили на місяць у відрядження.

Там йому сподобалася приваблива самотня колежанка, яка мала маленького сина. І він забув про свою родину.

Написавши Тамарі листа, він у всьому їй зізнався і вибачився. Дітей не забував, щомісяця надсилав грошові перекази, часто писав листи та вітав на дні народження.

А що ж Тамара?

Вона не знала, як собі пояснити, але забути його спочатку вона так і не змогла.

Подумки розмовляла з ним, відповідала на його запитання. Натикаючись у місті на ті місця, де вони гуляли колись, згадувала минулі роки до найменших подробиць.

Ніщо не стерлося з її пам’яті. Вона розуміла, що в нього тепер інше життя, де немає її, але бажання побачити його, хоч б здалеку, ставало сильнішим з кожним днем.

І їй дуже хотілося поставити йому одне запитання: Чому він так обійшовся з нею?

Через десять років його дружини не стало. Її син виставив вітчима з дому.

Тоді він згадав про свою сім’ю, яку зрадив стільки років тому.

На той час його дочка була вже одружена, і син одружений.

Він прийшов з каяттям до тієї, яку залишив колись із двома дітьми, з надією, що вона прийме його.

Тамара була жінкою добродушною. Вона не стала виставляти Микиту одразу за хвіртку. Запросила його в хату. Вони пообідали разом, потім за чаєм вона вислухала всю його історію. Відповіді йому не дала…

Все сталося для неї несподівано. Дочка була далеко від неї. Син, Ілля, жив окремо у своїй квартирі. Тамара проживала одна у невеликому кам’яному будинку у селі на околиці міста.

Увечері приїхав син з онуком. Побачивши батька, він оторопів, ніяк не чекаючи побачити його через стільки років.

Чоловіки вийшли надвір, і про що вони говорили, вона не чула, і в розмову їх не втручалася. Виглядаючи у вікно, Тамара бачила, як вони стояли на подвір’ї, потім ходили доріжками саду.

Син щось говорив, жестикулюючи при цьому. Потім вона побачила, як вони вдвох підправили в курнику двері, що бовталися якийсь час.

Син обіцяв відремонтувати, але йому все було ніколи. Повечеряли у спокійній обстановці. До біленької, яку Тамара поставила на стіл, ніхто не доторкнувся: син був за кермом, а Микита сказав, що не гульбанить.

Після вечері Микита вийшов з онуком у двір, давши можливість синові поговорити з матір’ю. Ілля сказав матері, що вона сама має ухвалити рішення.

Це батьківський будинок батька, і він має право залишитися тут жити.

Можна буде заходити через чорний вхід і відокремити собі одну найближчу до входу кімнату.

Поклавши свою руку на вузьку долоню матері з довгими тонкими пальцями, Ілля сказав:

– Мамо, я знаю, що, можливо, роблю невірно, але в житті може всяке трапитися. Я тебе дуже люблю і ніколи не забуду, що зробила ти для нас з Танею, виростивши одна. Але він мій батько, я не можу покинути його і відмовитись від нього. Ви обидва немолоді. Я допомагаю тобі, як можу, але тобі потрібна людина, яка завжди буде поруч, підтримуватиме тебе і допомагатиме по господарству…

Тамара замислилась…

За стільки років вона не замислювалася про те, щоб зв’язати з кимось своє життя, хоча була жінкою приємної зовнішності і чоловіки її поза увагою не залишали.

Вона все життя своє присвятила дітям. Але останнім часом, особливо холодними осінніми вечорами, коли за вікном лив дощ, їй ставало на серці тужливо й самотньо.

– Синку, не потрібно робити окремий вхід. Нехай батько живе у двох кімнатах, де колись жила бабуся, його мати, куди вхід із коридорчика. І мені буде теж не зовсім самотньо.

Обличчя сина посвітлішало, і він з полегшенням зітхнув. Взявши руку матері, він поцілував її і сказав:

– Мамо, я знав, що ти приймеш справедливе рішення.

З цього дня Микита й Тамара стали жити в одному будинку. Не раз довелося їй відповідати на численні запитання «доброзичливих» сусідів і колег, які цікавилися або дивувалися з приводу прийнятого рішення.

Діло було ранньою весною. Повертаючись щодня з роботи, Тамара з подивом помічала зміни, які відбувалися в її будинку.

Спочатку вона звернула увагу на обкопані та підстрижені акуратно дерева у палісаднику та в саду.

Город був перекопаний і грядки підготовлені під посадку помідорів та інших овочів.

Потім Микита впорядкував старий дерев’яний стіл, який стояв у дворі і трохи покосився. Стало помітно, що у хаті з’явився господар. Вийшло так, що вона не бачила Микиту поспіль два дні. Пізніше виявилось, що його однокласник запропонував йому роботу охоронцем.

З цього дня вони почали бачитися рідше. Їжу кожен готував собі окремо.

Якось Тамара готувала суп і побачила у коридорі Микиту, який поставив на плиту чайник.

Виглядав він не дуже. Виявилося, що чоловік кілька днів він пролежав у ліжку з високою температурою. Тамарі стало його шкода, і вона запропонувала йому з цього дня харчуватися разом.

Влітку день народження Микити вони відзначали удвох. Ілля з родиною поїхав до батьків дружини. Більше з гостей нікого не було.

Тамара накрила стіл. Вони говорили один одному тости, потім пішли танцювати, увімкнувши касетний магнітофон.

Самі не помітили, як потягнулися один до одного і поцілувалися…

Прокинулися вранці разом. І Тамара почула від нього слова, які не сподівалася почути. Він сказав, що не зміг покохати ту жінку так, як любив її колись.

А чому не повернувся до неї?

Микита був упевнений, що вона не прийме його назад.

Тамара не змогла стримати своїх емоцій, притулилася до нього і заплакала.

Микита обійняв її і нічого більше не говорив.

За нього все сказали його руки і губи. З того дня вони почали жити разом.

Нехай навіть минули роки, але все ж таки доля звела їх знову.

Двоє одиноких людей, котрі багато років тому любили один одного, здобули знову щастя.

Вони давно вже не молоді.

Скільки років у них попереду, невідомо, але, напевно, роки, що залишилися, будуть для них неодмінно наповнені щастям…

КІНЕЦЬ.