Мені 22 роки, моїй бабусі 75 років. Вона в повному розумі та здоров’ї. Одна з найбадьоріших і найактивніших бабусь, яких я знаю. До пенсії вона працювала вчителем математики, і це також відіграло свою роль. Вона досі вирішує всякі математичні завдання, періодично змушує нас із братом повторювати математику.

– Мозок завжди потрібно тренувати, це корисно та ефективно. Тим більше математика – це найкращий спосіб тримати мозок у тонусі, – каже нам наша бабуся.

Але вона не лише дуже розумна, а й дуже вихована. І своє виховання передає нам. Коли ми приходимо до неї в гості, вона завжди навчає нас чомусь новому.

У її будинку завжди ідеально чисто. Іноді, я навіть заздрю ​​її охайності і мені стає соромно, якщо я раптом не приберуся у себе в спальні.

Бабуся ідеальний приклад для нас, навіть у нашої мами немає таких манер. Але є один мінус – це вчення. Бабуся роздає їх праворуч і ліворуч. Коли я сказала їй, що моралі йдуть у розрізі з її етикою, вона відповіла мені: “Завжди треба вчити іншого, щоб він став ще кращим”.

– Ти не маєш вчити іншого, якщо він цього не хоче, – говорила я їй.

– Ні, знання мають бути передані.

Щоразу, коли ми з бабусю кудись виходили, вона знаходила когось, кого можна було чогось навчити. То вона повчала сусідських хлопчаків. То вчила інших бабусь, як чинити в тій чи іншій ситуації. То читала моралі таксистам.

Я була впевнена, що у такий спосіб бабуся просто отримує увагу. І насправді їй все одно, чи знає людина щось чи ні. Кожне своє слово вона подала дуже яскраво. Бабусина мова завжди була дуже грамотною та структурованою. З таким підходом до життя треба було бути оратором.

Якщо я опинялася поряд із бабусею, коли вона когось навчала, то мені завжди було ніяково. Говорить вона, а соромно мені. Хоча нічого поганого не звучало з її вуст, але переконаність у тому, що бабуся знає все краще за всіх, мене завжди дратувала.

– Синку, тримай рівну поставу, – говорила вона незнайомим людям.

Начебто нічого поганого в цій фразі немає, навпаки, дуже корисна порада, але все одно мені це не подобалося.

Якось ми вирушили на ринок. Зазвичай ми викликали таксі, бо бабуся не любить громадського транспорту. Але цього разу ми вирішили поїхати на метро – на вулиці були сильні пробки.

– Як же давно я не їздила на метро! – сказала мені бабуся, коли я поповнювала свій проїзний.

Ми спустилися у метро, ​​народу було дуже багато. Усі кудись поспішали загалом, як і зазвичай. Ми дочекалися нашого поїзда та зайшли у вагон. Усі місця були зайняті. Ніхто не поступився бабусі місцем. Я подумала, що ми постоїмо – ​​їхати лише три станції, але бабуся вирішила навпаки.

Я згадала її любов до порад і моралі. Зрозуміла, що зараз точно буде щось цікаве. І тут бабуся розпочала свою повчальну лекцію.

– Дорогі пасажири! – звернулася вона до людей у ​​метро. – Чи знаєте ви, що людям похилого віку потрібно поступатися місцем?

Усі люди мовчали, ніхто не реагував, ніхто не підвівся.

– Добре, – продовжила бабуся. – Ви знаєте, щоб наше суспільство остаточно не деградувало, ми маємо не лише слухати, а й чути одне одного.

Бабуся продовжувала говорити, але ніхто не реагував на її слова. Вперше в житті, я зрозуміла, наскільки вона щиро хоче зробити світ кращим. Частина пасажирів дивилися на неї з жалем, інші задумалися, але ніхто так і не підвівся.

Якщо чесно, я навіть пустила сльозу. Я запропонувала бабусі вийти на наступній станції і таки поїхати на таксі. Коли ми вийшли з вагона, я обняла її. Подякувала за всі ті слова, за всі ті поради, які вона давала мені

– Світ стає кращим, завдяки таким як ти, – ніжно сказала я їй.

КІНЕЦЬ.