Світлана не пам’ятала, як дісталася додому. Все, що сталося на бенкеті, зараз здавалося страшним сном. Осоромитися так перед усією ріднею…

***

Прислухалася. На кухні шуміла вода, дзвенів посуд.

– Цікаво, хто там господарює? – подумала Світлана.

Тихенько відчинила двері і застигла.

– Мама? – здивувалася Світлана. – Так, як ти смієш показуватись мені на очі після того, що ти вчора наробила?

За стіною у сусідів пролунали якісь звуки.

– Молодець, всіх сусідів розбудила, – на подив мама не стала кричати, як це завжди відбувалася при їх сварках.

Вона спокійно сіла за стіл, налила каву і простягла Світлані, та різко відштовхнула.

– Ну, чому ти так поводишся? Що тебе не влаштовує?

Світлані п’ятдесят один рік і вчора вони зібралися святкувати сімдесятиріччя матері.

Довго готувалися, все має бути за найвищим розрядом, адже у неї не просто мама, а легендарна особистість для їхнього невеликого містечка. Вона декан в університеті. Професор.

У сімдесят років продовжує викладати. Виглядає на всі сто, як вона любить висловлюватися.

Треба погодитись, Світлана у свої п’ятдесят виглядала не ідеально, її це дратувало і стосунки були натягнуті, особливо після того, як мама розлучилася з батьком та залишила його на Світлану.

Батько, на відміну від мами, був слабкий здоровям і через два роки його не стало. Світлана звинувачувала у цьому матір.

Заради справедливості треба зауважити, Валентина Ігорівна особливо не турбувала себе турботами про сім’ю. Поки були живі батьки вона вчилася, досягала висот у професії.

Бабусі і дідуся не стало, всі турботи лягли на плечі Світлани та батька. Вона не могла пробачити матері холодного ставлення до себе і до батька.

Як пояснила їй мати, завагітніла по молодості, вискочила заміж, батьки вмовили.

Ну, не любила вона чоловіка, всі так живуть.

Світлана дивилася на матір і не могла зрозуміти, вона правда не розуміє, що наробила, чи притворяється.

– Дочко, послухай мене уважно, я не зробила нічого, – вона не дала домовити матері.

– Не зробила? Запізнитись на цілу годину, гості вже зібралися йти, з’явитися під ручку з сином подруги своєї і заявити.

– Вибачте за запізнення, але у нас поважні причини, ми сьогодні одружилися.

Картина маслом.

Ольга Петрівна, подруга твоя єдина, застигла на місці.

– Мамо ти його маленького доглядала, ти це розумієш? Він навіть не підійшов до матері.

– Правильно, що не підійшов, вона акторка, вона йому все життя зіпсувала. Не така вже й різниця, двадцять років, та він старший за мене виглядає.

– Мамо, у Світлани не було сил продовжувати розмову, вона закрилася у ванній, дала волю сльозам.

Несподівано для себе заспокоїлася.

– А що це я справді переживаю. У неї своє життя. Мені її не збагнути.

***

Таке життя і хто знає, хто правий в цій ситуації?