Я не знаю чи вірите ви у дива або містику. Сама раніше вважала, що це справжні дурниці.

Коли ж на собі відчула, що щось воно таки є, тому більше не ставлюся скептично до чогось незвичного.

Так сталося, що ще з підліткового віку мене турбує мігрень. Інколи голова болить так сильно, що аж темніє в очах. Батьки возили мене по лікарях, ми були не в одній лікарні.

Згідно з аналізами нічого страшного у мене немає.

Прописали ліки, вітаміни, сказали частіше гуляти на свіжому повітрі. На деякий час це допомогло.

Нині я живу окремо, працюю, а проблеми з головним болем так і не відпустили. Рятуюся знеболювальними та заспокійливим. Коли ввечері повертаюся з роботи світу божого не бачу.

Того дня ще й погода погана була, тож моя голова так розболілася, що аж нудило.

Я забігла до супермаркету купити води. На касі швидко розрахувалася й вийшла на двір вдихнути свіжого повітря. Помітила бабусю, що ледве тримала в руках пакети з продуктами.

Було помітно, що їй важко, проте ніхто не пропонував допомогти.

Підійшовши до старенької, я запитала чи можна їй підсобити й не очікуючи на відповідь узяла сумки.  Дорогою до будинку старенької ми розмовляли.

Коли баба Нюра почала розповідати мені про мої ж головні болі, я зрозуміла, що вона не звичайна бабуся.

-От, дитино, ми й на місці. Ти зробила добру справу, а за таке потрібно віддячувати – після цих слів бабуся простягла руку до мого чола й щось прошепотіла.

Я була настільки вражена, що не встигла запротестувати.

Старенька почимчикувала до будинку, а я ще довго стояла посеред вулиці, розмірковуючи, що щойно відбулося. Мій головний біль наче рукою зняло.

З того часу я жодного разу не відчувала мігрені. Може це видається містикою, проте я переконана – це все заслуга тієї бабусі.

КІНЕЦЬ.