Наша сім’я жила у селі.

З дитинства ми з сестрою звикли багато та важко працювати.

Батькам допомагали із задоволенням, адже знали, що «гуртом добре тата бити». Ввечері, втомлені, але задоволені сідали під старою яблунею вечеряти. Хоч ті часи й давно минули, але інколи аж ностальгія бере.

Після школи поїхали із сестрою, як то кажуть, підкоряти місто. Чесно кажучи, мені там не сподобалося. Шум, гамір вічно невдоволені та непривітні містяни. У квартирі душно, немає чим себе зайняти.

Словом, коли я зустрів Аліну й запропонував одружитися, вона знала, що своє життя я представляю лише в селі.

Дівчина погодилася переїхати зі мною. Ми купили будинок неподалік від батьків та почали наводити порядки.

Працювали важко та багато. Підіймалися зі сходом сонця. До обіду робили роботу в себе, а потім бігли до тата з мамою, допомогти і їм. Саджали город, крутили консервацію, ставили з батьком парник, лагодили паркан. Словом, робили усе, про що просили батьки.

Моя дружина втомлювалася страшенно, але ніколи не скаржилася.

Я старався бути їй добрим чоловіком, щоб вона не шкодувала про своє рішення відмовитися від міста.

Аліна, на відміну від старшого брата, повертатися у село не хотіла.

Вона була готова працювати на двох роботах, щоб мати змогу платити за оренду квартири та комунальні послуги, лиш би не копатися у землі.

Нареченого собі шукала із місцевих. Хотіла отримати прописку, не докладаючи особливих зусиль. Плани сестрі довелося змінити, коли вона зустріла Петра й закохалася в нього.

Хлопець також був вихідцем із села, тож власної квартири не мав.

До батьків ця парочка навідувалася вкрай рідко. В основному, коли ц них закінчувалися продукти. Приїдуть на вихідні, напакують автомобіль до повного, а в неділю вранці поспішали назад, бо їм ще відпочити перед робочим тижнем потрібно.

Я сподівався, що сестра хоч чимось допомагатиме батькам, щоб ми із дружиною могли відпочити, але вона надто швидко стала «білоручкою» й забулася про своє коріння.

Після весілля вони з Петром деякий час ще орендували житло, а потім наші батьки допомогли їм придбати однокімнатну квартиру. Про це я довідався випадково.

Схоже, мені вирішили не розповідати, щоб не втратити безплатну робочу силу.

Чесно кажучи, мені було образливо.

Коли ми з дружиною не мали грошей, щоб купити будинок в селі й звернулися до них по допомогу, батьки сказали, що не мають грошей.

Довелося позичати у чужих людей під проценти. Коли ж потрібно було допомогти Аліні, то гроші якимось чудом знайшлися.

Відтоді я вирішив старим не допомагати. Нам який зиск з того? Якщо вони так сильно люблять свою кохану донечку, то нехай вона їм і допомагає, а то тільки й звикли, що приїжджати на все готове. Нещодавно приходила мати, просила допомогти їм розсаду посадити.

Я вперше відмовив, пояснивши, що ми ще свою не посадили.

Ввечері прибіг батько, хотів насварити нас з дружиною за те, що відмовили матері. Я свої почуття не приховував. Сказав йому просто у вічі, щоб відтепер зверталися по допомогу до Аліни.

Я за свої 28 років допоміг достатньо та й моя дружина ніколи не відмовляла, тепер настала черга сестри та зятя.

Тим більше, що вони з Петром на вихідних вільні й можуть виділити час для допомоги старим.

Батьки на мене розсердилися, сказали, що я егоїстичний та невдячний син. Схоже, моя попередня допомога ними не враховувалася.

Дружина вважає, що я надто суворий й ми могли б хоч чимось їм допомагати. Вона у мене надто добра.

А ви як думаєте, хто у цій ситуації правий?

КІНЕЦЬ.