Я зустріла свого чоловіка у селі, коли мені було 30 років, і ми одружилися. Але незабаром я зрозуміла, що ми з ним не підходимо один одному. Однак я поспішала знайти партнера, і шляху назад не було.

У селі всі знали одне одного, і розлучення не схвалювалося.

Хоча мій чоловік не був жорстокий зі мною, він не цінував мене як жінку, що завдавало мені чимало страждань.

Але коли в нас з’явилися діти, я зосередилася на їхньому вихованні і не дуже турбувалася про наші стосунки.

Ми переїхали до міста, коли наші діти були підлітками, і жити стало легше.

Але коли вони вступили до університету і створили свої власні сім’ї, я почала відчувати, що, можливо, потрібно буде все-таки піти від чоловіка. Але перспектива провести залишок життя на самоті зупиняла мене.

Одного дня я оголосила, що збираюся піти на пенсію.

Мій чоловік, який не знайшов стабільної роботи відколи ми переїхали до міста, скаржився, що не зможе нас утримувати. Одного разу, коли я повернулася додому, він спав на дивані, а на кухні було безладдя.

Це стало останньою краплею, і я вирішила подати на розлучення.

Коли я розповіла дітям про своє рішення, вони стали на бік батька і звинуватили мене в нерозумності. Вони запитали, що між нами сталося, і я пояснила, що ми віддалилися один від одного і що я більше не можу його утримувати.

Тепер мої діти відмовляються зі мною розмовляти, а чоловік дзвонить мені щодня, просить вибачення і благає повернутися до нього. Але я більше не довіряю йому, і нарешті вперше за багато років я можу вільно дихати.

Я шкодую, що так довго терпіла цю ситуацію, але я вдячна за можливість жити для себе хоча б у старості.

КІНЕЦЬ.