Оксана повернулася до рідного села у свій будинок. Добре, що ще не продала, адже майже повелася на вмовляння сина. Вже і покупця знайшли, але він виявився дуже примхливим. То гаража немає, то газу, ціна не влаштовує. А ціну син знижувати не хотів. Йому грошей треба багато. Точніше не йому, а його дружині Любі.

Люба раптом вирішила бізнес відкрити, набридло їй працювати. А який, сама ще не вирішила, щовечора з Олександром, сином Оксани це обговорювали. Іноді до сварки доходило. Салон краси хотіла, а може і інше щось, а Олександр просто пропонував магазин невеликий. От і сварилися куди грошей менше піде. Сварилися, сварилися, а грошей немає. Будинок матері продати одразу не вийшло.

Оксана помітила, що вона чужа в їхньому домі, вірніше у квартирі. Їй уваги нуль. Мати чи ні – ніхто не помічає. Поїла та йди у свою кімнату, сиди тихо, нікуди не встрявай.

Оксана це зрозуміла, коли сину порадила будинок подешевше продати. Багато чого почула на свою адресу від сина та від невістки. Явної грубості не було, тільки образа лишилася. Покликали до себе жити на старість років, а виявилося, що тільки гроші їм потрібні. Та й не стара вона ще, 70 років немає, трохи лишилося два місяці до ювілею.

З ранку тихо дрібнички зібрала, та й які там дрібнички, зовсім небагато, таксі викликала і поїхала. Ключ від квартири сина на стіл поклала із запискою: “поїхала, згадаєте – дзвоніть.”

Ось і все її міське життя. Цілих три місяці жила, а тягнулися місяці як роки, нудьга, цілими днями одна хата.

А в селі добре, весна.

От і сусідка одразу прийшла дізнатися, що це Оксана повернулася, адже говорила назавжди до міста їде. А коли дізналася, то зраділа.

– От і добре. Молодець. Якщо чесно, то я на тебе чекала. Адже хто знає, який сусід попадеться новий.

– Нікуди не поїду більше звідси, крім цвинтаря.

– Ну, тобі туди ще рано.

– Рано, поживу ще.

– От і добре. А може тобі козочку взяти? Моя Манька якраз привела козочку. Така гарна, вже хотіла продавати.

– Я подумаю.

– Ну ти подумай, я поки що притримаю її для тебе.

Оксана спала міцно, навіть не відразу почула, як стукає у вікно син. Шість ранку, щось рано він приїхав.

– Що сталося? Що ти так рано? Не схоже на тебе.

– Мамо, що ти робиш. Виїхала. Нікого не попередила. Я за тобою. Швидко поїхали, мені ще треба встигнути на роботу.

– А я сама можу розпоряджатися що робити. Що хочу, те й роблю. У вас на шиї не сидітиму. А ти їдь, спізнюватися не можна.

– Якій шиї, мамо?

– Твоїй. Адже я чула, як Люба казала, що ти маму на шию їй посадив. Та й сама я тут собі господиня. Хочу – тихо сиджу, хочу – пісні співаю.

– Мамо, ти зовсім не те кажеш. Ми ж вирішили будинок продати, а ти все псуєш, збирайся.

– Я тут залишаюся. І будинок продаси, тільки після того, як мене не стане. А я ще довго жити зібралася. Козу візьму. А може, і курочок ще. Їдь.

Син поїхав, а Оксана взялася за своє нехитре господарство. Треба і в будинку прибрати і для кізочки приготувати місце. Справ багато, весна.

– Ну що, сусідко, надумала козочку брати?

– Візьму.

– А я вже з сіном домовилася. Петро нам возить і тобі привезе сьогодні. Ми завжди у нього купуємо. Ну, я пішла, приведу.

За десять хвилин сусідка повернулася з кізочкою.

– Красуня. А як звати?

– А як хочеш, так і клич.

Так і потекли сільські дні Оксани, все, як і раніше, все звичне, все добре. Це у місті вона була зайва, а тут сама собі господиня.

Настав і ювілей Оксани. Вона про нього згадала тільки коли син приїхав її привітати. Приїхав один, без дружини та без дітей. Образилася на Оксану навіть онука – бабуся не захотіла допомогти у бізнесі. Син про це розповів.

– Мамо, може передумаєш? Ми чекаємо тебе.

– Знаю я як ви чекаєте. Не чекайте. У мене тепер господарство.

Залишивши подарунки, син поїхав.

От і добре, все тепер дізналася про невістку, про онучку, та й син теж добрий. Навіть на чай не зайшов. Торт привіз і пакет продуктів. І на цьому дякую.

А ювілей із сусідкою можна відзначити. Сімдесят років – це лише початок. Початок восьмого десятка.