— Слухай, ну я тобі вже тисячу разів казала, не потрібні мені ваші кабачки! Самі садили, самі їжте! Все бувай. Я зайнята, — Марія роздратовано поклала телефон на стіл. – Як же вони мене дістали зі своїми кабачками!

Марія – брюнетка з дивовижними яскраво-зеленими очима. Насправді очі у неї звичайнісінькі — сірі, але кольорові контактні лінзи творять дива! А якщо додати до її образу пухнасті нарощені вії, якісно зроблений татуаж брів і губ, рожеві довжелезні нігтики на доглянутих “музичних” пальчиках, унизаних тонкими золотими кілечками, стильний одяг та високі “шпильки”, то відразу стає зрозуміло: кабачкам у її житті місце! 

Для такої красуні скоріше підійде холодне ігристе в тонкому високому келиху, маленькі акуратні канапе з ікрою, фітнес-салат, художньо розкладений величезною тарілкою і злегка збризканий лимонним соком, і маленький шматочок форелі, приготовленої на пару.

– Віра, Віра! — Марія розвернулася до сусіднього столу. — Тебе батьки не дістають телефонними дзвінками та безглуздими проханнями?

Віра зосереджено набирала на комп’ютері текст та відповіла з хвилинною паузою.

– Ні, не дістають.

– Що, зовсім-зовсім? – перепитала Марія.

Віра перестала друкувати і повернулася до Марії:

– Дзвонять часто, буває, що й разів п’ять на день. Але я по-іншому до цього ставлюся.

– Як до цього можна ставитися інакше?! – Марія недовірливо дивилася на колегу.

Віра зняла окуляри і втомлено потерла перенісся:

– У мене старенькі батьки, живуть в іншому місті, з здоров’ям проблеми… Крім мене та моєї родини у них нікого немає… Розумієш, раніше я часто ображалася на їхні постійні дзвінки, на постійне бажання передати поїздом банки з домашніми “закрутками” …

Віра задумливо подивилася у вікно. І замовкла. За вікном смішна кучерява дівчинка у яскраво-червоній куртці пускала дзеркальцем сонячних зайчиків. Один із них застрибнув в офіс, весело проскакав по стінах і вмостився на кінчику носа Марії. Марія зморщила ніс і дзвінко чхнула.

— Будь здорова… А потім мама занедужала, серйозно занедужала. Прогнози були не дуже добрі… Як кажуть у серіалах, “невтішні”. Мама впоралася, і це було схоже на диво. І знаєш, коли я зрозуміла, що можу її втратити, втратити назавжди, мені стала дорога кожна хвилина, проведена з нею. Кожен її телефонний дзвінок став важливим для мене. Тепер я із задоволенням забираю “передачі” з поїзда і терпляче вислуховую її прохання, настанови, радості та смуток. Тому що я не знаю, скільки відпущено моїм батькам і скільки відпущено мені. Раптом саме ця розмова буде для нас останньою…

Віра відвернулася до монітора комп’ютера і почала перечитувати набраний текст. Марія схопилася з крісла, схопила мобільний і вибігла в коридор.

— Мамо, це я…, — голос зрадницьки тремтів, і на очі наверталися сльози. — Вибач… Втомилася щось… Я заїду до тебе ввечері? Візьму печева до чаю і заберу додому пару кабачків.

Ангеліна сховала маленьке дзеркальце в кишеню і щасливо посміхнулася: «Справу зроблена! Таак, мені ще треба в декілька місць встигнути, доки сонечко не сіло».

У міського ангела справ безліч, навіть якщо він виглядає як маленька кучерява дівчинка в яскраво-червоній куртці.

КІНЕЦЬ.