Ми зробили у маминій квартирі ремонт, для чого довелося залізти в кредити, бо вона обіцяла помінятись з нами квартирами. А тепер, коли ми все закінчили, вона каже, що нікуди переїжджати вже не хоче. Ще й ображається, що я обурююся. Мовляв, я хочу маму з її квартири виселити.

У нас з чоловіком гостро квартирне питання не стояло. Жити прийшли в його спадкову однокімнатну квартиру, тому бігати по чужих квартирах нам не довелося. Вже добрий старт. Але ми розуміли, що колись доведеться задуматися про розширення житлоплощі.

Коли народився син, стало зрозуміло, що настав час. Поки дитина маленька, потрібно потурбуватися про покупку просторішого житла, тому що з часом їй буде необхідна своя кімната. Але поки я була в декреті, накопичення йшли ні хитко, ні хитро. З однієї зарплати чоловіка не розгулятися.

На батьків ми не розраховували. Батьки чоловіка ростили ще двох дітей, а моя мама не отримувала стільки, щоби ще й нам допомагати. Але вона була на пенсії, тому я хотіла, щоб вона сиділа з онуком, а я вийшла б на роботу. Це б нам дозволило раніше накопичити на іпотеку. Продавати квартиру чоловіка ми не хотіли, думали її здавати, щоби легше було платити іпотеку.

Мама погодилася, а ми з чоловіком почали працювати. Звісно, ​​з двох робіт дохід наш виріс, але накопичення зростали повільно. Тому я взяла собі підробітки, а чоловік влаштувався ще на одну роботу. Справа пішла веселіше, але наше життя перетворилося на виживання.

– Боже, та ти тільки глянь, на кого ти стала схожа! Одні очі від тебе залишилися, – жахнулася мама, коли я приповзала до неї, щоб забрати сина. – Ви так себе до могили доведете раніше, ніж на свою іпотеку назбираєте.

Мама звичайно згущала фарби, хоч я в чомусь з нею була згодна, але що нам залишалося робити? Продавати одну чоловіка дуже не хотілося вона була б чудовою підмогою в майбутньому. Тоді мати запропонувала нам свій варіант.

– Я одна в двохкімнатній живу, мені стільки не треба. Давайте мінятися, я піду до вашої квартири, а ви в мою. Можна навіть нічого не переоформлювати, ти в мене одна спадкоємиця. І чоловік твій не обурюватиметься, що його особиста власність стала спільною, – запропонувала мені вона.

То був вихід. Найкращий вихід із ситуації.

– Але тільки вам перед тим, як сюди в’їжджати, треба буде зробити ремонт. Сама бачиш, у якому тут стані. Треба капітально все ремонтувати та міняти, – додала мама.

З цього питання я з нею була згодна. Ремонт напрошувався давно, але мама тільки відмахувалася, говорила, що тут одне відремонтуєш, воно за собою потягне інше, а в неї таких грошей немає. Та й у новому ремонті старі меблі виглядати будуть погано, тут тоді вже все міняти доведеться. Тому все залишалося як є.

Але новий ремонт все одно вийде нам набагато дешевше, ніж квартира в іпотеку. Ми з чоловіком подумали, все зважили, підрахували і прийняли пропозицію мами.

– Ну і чудово. Поки ремонт іде, не будемо мінятися. Куди ви з дитиною в таку пилюку поїдете. А я вже якось переживу, – сказала мама, і ми погодилися. Її міркування були логічні. Якби ми були без дитини, то й питань не було б, а з дитиною жити в квартирі, де кипить ремонт, це як мінімум небезпечно.

Ми з чоловіком розкрили свої заначки, найняли людей і приступили до ремонту. Вдень мама була у нас у квартирі і сиділа з онуком, а на ніч йшла до себе. Бригада попалась хороша, тож роботи йшли ударними темпами. Але по грошах ми не розрахували.

Наших накопичень виявилося замало, бо під час ремонту виринали якісь нові проблеми, які треба було вирішувати. Так як хотілося зробити один раз і на довгий час, доводилося розщедрюватися. Для цього ми з чоловіком навіть взяли кредит, з огляду на те, що нам не тільки ремонт робити, а й обстановкою обзаводитися.

З мамою була домовленість, що ми їй залишаємо квартиру зі своїми меблями та іншим наповненням, а з її квартири всі меблі вивозяться, а ми закуповуємо нові.

Коли ремонт залишився позаду і постало питання меблювання, мама знову сказала, що куди там нам зараз переїжджати, квартира гола стоїть. Це вона переб’ється якось, а нам з дитиною поки що краще пожити в себе.

– От обставитеся, тоді вже й поміняємось. Все буде чесно – я у готове житло, ви у готове житло.

Свої речі, які мама вирішила залишити, поки теж були у неї на квартирі, кочували з кімнати до кімнати, бо в нас для них поки що не було місця.

Все це дійство тривало півроку. Але ніщо не триває вічно, тому нарешті ремонт був завершений, меблі стояли, залишилося перевезти речі. Але цей момент мама чомусь все відкладала. То одне, те інше.

– Ну що, коли будемо перевозити, – вкотре подзвонила я мамі.

– Знаєш, я передумала переїжджати, – сказала вона.

– Але ж ми домовилися, ми ремонт там зробили, – я думала, що мама так жартує. Але вона сказала, що за ремонт нам дякую, тільки переїжджати вона зі своєї квартири не стане.

– Мені тут все звично, все зручно, поряд все, що потрібно. А у вас я озирнулася – розташування не дуже, до зупинки далеко, до лікарні теж. Ні, залишаюся у себе.

Я не стрималася, почала кричати, що вона не може так вчинити, адже ми повністю під себе і ремонт зробили, і меблі купили. Вона ж обіцяла! Але мама мене ще й присоромила, що ремонт матері я могла і так зробити, і взагалі, я погана дочка, яка намагається виселити матір із власного житла.

Ми з чоловіком у шоці. Вбухали всі накопичення, взяли кредит, а мама так з нами вчинила, знаючи про нашу ситуацію. Довіра до людей підірвана, адже я завжди вважала маму однією із найближчих людей, і такий удар у спину.

КІНЕЦЬ.