Коли я готувалася лягти спати, я почула стукіт у двері. Це була моя сусідка, бабуся, яка мешкала поруч, і вона була в паніці.

– Катю, врятуй мене! Я не можу їх позбутися, – сказала вона, ведучи мене до своєї квартири.

– Чого позбутися? – спитала я, поки ми йшли до неї.

Я здивувалася, бо сусідка жила сама у маленькій квартирі. Її син жив зі своєю дівчиною, і хоч у нього була звичка випивати, він рідко відвідував свою матір.

Нещодавно я заходила на обід до сусідки та не побачила його поряд. Сама бабуся завжди була вдома і рідко виходила через свої хворі ноги. – Дві дівчинки.

Вони приходили вдень, потім я виставила їх за двері.

А вони знову прийшли, але я не можу їх позбутися. Я вже хочу спати, – сказала вона.

На порозі я побачила три пари жіночих туфель, але у квартирі нікого не було. Я була розгублена, але сусідка повторювала: – Як мені їх позбутися?

Я не знала, як реагувати. Я ніколи раніше не стикалася з деменцією, але чула про випадки, коли люди з деменцією поводилися як маленькі діти.

– Давайте, виходьте! – крикнула я, роблячи жест, ніби когось проганяю.

Я вимкнула світло і зачинила двері до кімнати, ніби там нікого не було.

Тільки тоді моя сусідка заспокоїлася і подякувала мені.

Я вийшла з її квартири, але тієї ночі не могла заснути.

Я не знала, як допомогти старенькій. Вона не могла залишитися сама, але її діти не хотіли про неї піклуватися.

Я навіть не знала, як із ними зв’язатися. Бабуся повернулася наступного дня і сказала, що у її ванній оселився безрукий чоловік, і вона не може змусити його піти.

Я прийшла до неї в квартиру, прогнала його і попросила зачинити двері і нікого не впускати. Але я підозрювала, що цю проблему не так просто вирішити. Мені доведеться продовжувати проганяти непроханих гостей, і я не знаю, як довго я зможу це робити.

КІНЕЦЬ.