Я повернувся додому з села, де мешкали батьки моєї дружини. Дружина з нашим Вітею залишилася там — доnомагати старим по господарству. У перші дві ночі я просто не міг заснути, і тільки третьої ночі я зрозумів, чому. Виявилося, мені не вистачало хаосу, який Вітя влаштовував перед сном.

Прямо перед сном він вважав за свій обов’язок влаштувати оnерацію із захоплення дивана зеленими солдатиками. Також потрібно було обов’язково і негайно надути м’яч, який до ранку здути ще більше. Після всього цього у нього з’являвся звірячий апетит, і разом зі мною він заглядав у холодильник у пошуках чогось «смачного».

Потім, тікаючи від Маші, моєї дружини, і, відповідно, його матері, ми втомлювалися і нарешті лягали спати. Так кілька ночей я не міг око зімкнути. Якось, о 2-й годині ночі, мені зателефонувала дружина, але почувши пискляве »Альо?», я зрозумів, що це мій Вітьок.

— Тату, ти не повіриш! Тут таке сталося! – по голосу було зрозуміло, що він був у нестямі від того, що сталося.

— Ну ж бо? Що сталося, синку?

— Саме тоді я зрозумів, що моторошно за ними су мую.

— Жираф у селі! У нас, прикинь! І він його потяг!

— Він говорив уривками, втім, як завжди.

— Хто кого потяг?

— Жираф поцупив колобка!

— Ану, докладніше, — я вже й не знав, чого варто очікувати від нашої розмови.

— Тітка Христина приготувала колобка і поклала на підвіконня третього поверху, а той ожив! У нього очі з’явилися, рот і грубий голос. І раптом до вікна підійшов жираф і захотів його з’їсти!

— Ого, а колобок що?

— Ну, колобок заспівав, а поки жираф відволікся на голос колобка, спустився довгою шиєю жирафа, і, розхитавшись на гойдалці перед будинком, полетів далеко-далеко!

— А жираф чогось, не nогнався за ним, чи що?

— Ще не знаю. Завтра вигадаю. Все, добраніч!

— Відповів син і повісив трубку, не дочекавшись моєї відповіді.

— На добраніч, синку, — сказав я вже під короткі гудки. Тут мені передзвонила Маша: — Ну і? Як тобі казка на ніч? Сьогодні спатимеш як немовля? – сміючись, спитала вона.

— Чудово, я вважаю. От би так щодня.

КІНЕЦЬ.