Я чудово усвідомлюю, що бігти в РАЦС стрімголов, до ладу не дізнавшись другу половину – так собі ідея. Адже на побаченнях людина може здаватися ідеальною, а потім піднести масу неприємних сюрпризів.

Тож ідея пожити разом до шлюбу не має сенсу. Завдяки цьому можна зрозуміти недоліки один одного та зрозуміти, чи готовий ти з ними миритися. Якщо не зрослося, можна просто роз’їхатися без довгих розбирань у суді.

Однак це “пожити без розпису” може затягтися довгі роки. Я вже це проходила, і більше не хочу повторення такого досвіду. Мій колишній тільки й робив, що обіцяв про одруження.

Він боявся, що я після розпису різко стану грязнулем чи пилкою. Також колишній не втомлювався повторювати, що багато пар розлучаються через три роки після весілля, і саме стільки нам треба почекати.

Але навіть через цей час справа не зрушила з мертвої точки. Хоча я, як наївна, всіма силами доводила, що я гідна звання дружини. Абсолютно всі побутові питання звалила на себе. Ніколи не висловлювала невдоволення поведінкою колишнього, навіть якщо дуже хотілося.

А колишній так і не поспішав кликати мене до РАЦСу. Коли я несміливо порушувала це питання, він із наїздом запитував: “Ти мені не довіряєш?! Якщо я сказав, що ми одружимося, значить, так і буде. Тільки треба ще трошки почекати.”

Якось я зрозуміла, що мене нахабно використовують, і до весілля справа ніколи не дійде. Навіщо одружуватися, якщо я без штампу виконую всі обов’язки дружини? Впевнена, саме так вважав мій колишній.

У результаті я вирішила виставити ту людину зі своєї квартири, оскільки нормальну сім’ю з таким споживачем не створиш. З того часу до співжиття ставлюся дуже неоднозначно.

Відійшовши від того сумного досвіду, я почала намагатися побудувати нові відносини. Проте все закінчувалося ще на цукерково-букетній стадії через розбіжності інтересів чи вітер в голові цих молодих людей.

Півроку тому я нарешті зустріла людину, націлену на сім’ю. У нас збіглися не тільки життєві цілі, а й хобі та темпераменти. Мені до цього ні з ким і ніколи не було так легко та цікаво, як з моїм Стасом!

Минулого тижня у нас сталася серйозна розмова на тему, що ми робитимемо далі. Стас запропонував з’їхатися, а приблизно за рік розписатися. За цей час, на його думку, ми встигнемо як слід притертись один до одного.

Що ж, це логічно, тож я погодилася на пропозицію Стаса, але з однією умовою. Спочатку ми подамо заяву до РАЦСу, і тільки після цього почнемо жити разом. Зараз саме це можна зробити рівно за рік до весілля.

Однак Стас, почувши мою відповідь, якось знітився і почав говорити про відсутність довіри з мого боку. Потім пішли урочисті обіцянки, що через рік ми точно розпишемося, а подати заяву завжди встигнеться.

Ось тільки я вже стріляний горобець, і словами, не підкріпленими діями, не вірю ні на йоту. Хіба так складно дійти до РАЦСу? Це ж поки не одруження, а щось на кшталт заручин.

Як і за звичайного співжиття, у разі можна будь-якої миті розійтися без жодних наслідків, якщо виникнуть непримиренні розбіжності. Зате мені буде набагато спокійніше на душі, оскільки буду твердо впевнена у серйозності намірів свого обранця.

А так я хоч-не-хоч почну подумки повертатися в той період, де мене мурижили. Звісно, від самокопання мої нерви будуть ні до біса, і тоді розрив буде неминучий.

На мої слова Стас гірко посміхнувся: “У тебе прямо візовий режим! Ти б розібралася зі своїми тарганами, а то з твоєю тотальною недовірою ми кашу не зваримо.” Знову ці пісні про довіру! Дякую, я ними сита по горло.

Довелося Стасу відверто розповісти, звідки ростуть ноги в моїх тарганів. Хоч я й впевнена, що не варто тягнути попередні відносини до нових, але по-іншому вчинити не могла. Ми ж обговорювали важливий крок, тому Стас повинен знати все про мої мотиви і зрозуміти, що це не просто забаганка.

Після моєї розповіді він чомусь зробив висновок, що я все ще нерівно дихаю до колишнього, якщо не можу відпустити ту ситуацію. Та нема в мене ніяких почуттів до того чоловіка! А ось спогади про сумний досвід залишилися, і з цим нічого не вдієш.

Стас начебто мені повірив, але все одно продовжував мене переконувати, що я надто заганяюся на тему РАЦСу. Мовляв, багато хто спокійно живе, а потім по ходу справи призначають дату розпису, одна я біжу попереду потяга.

Тоді мене почав гризти черв’ячок сумніву, чи справді Стас готовий до створення сім’ї? Адже його поведінка говорила про те, що він страшенно наляканий перспективою шлюбу.

Якби це було не так, він без питань прийняв би мої умови. Ось тільки чого боїться Стас, я не зрозуміла. Він же регулярно буває в гостях, бачить, що я не принцеса-білоручка.

І на його майно я сто відсотків претендувати не буду. У мене своя, повністю укомплектована побутовою технікою квартира, є ще автомобіль. Ну, і чого тоді боятися?

Стас не знайшов, що відповісти, і тільки пообіцяв подумати над моїми словами. Він мені не дзвонить і не пише вже два дні. Мабуть, сильно замислився. А я тим часом не знаходжу собі місця.

Ось що зі мною не таке? Я ж не страшна, не меркантильна, без вагомих приводів розбирання не влаштовую. Однак одружитися зі мною чомусь не хочуть.

Можливо, я десь перегнула ціпок у розмові зі Стасом. Але я не уявляю, як інакше донести про свої бажання, щоби бути почутою. Он, раніше ж пробувала робити це у м’якій формі. І що зрештою?

Не знаю, до чого додумається Стас. Підганяти його не буду. Бракувало ще принижуватися! Залишається лише одне – чекати. Тоді й вирішу, як жити далі. Я вже майже не вірю, що і Стас і справді настільки серйозний, як він говорив про себе спочатку. Втім, надія вмирає останньою, як відомо.

КІНЕЦЬ.