Іван і Марія дуже здивувалися, коли біля їхнього паркану зупинилася велика машина, на гостей вони не чекали.

– Хто б це міг бути, Ваня? Іди-но, подивися.

– Маша, здається, донька це наша, Ганнуся, приїхала.

– Хай буде тобі, старий. Де ти там доньку роздивився, ти сліпий, мов кріт.

– А я й не роздивився, серцем чую.

– Чує він… Скажи, зледащився ти зовсім, йти не хочеш.

– Зараз ми все і так дізнаємося, гість наш у хвіртку входить.

– Ти б хоч хвіртку підлатав, соромно перед людьми. Ну, кажу ж, полінувався.

Раніше Іван був на всі руки майстер, усе село до нього по допомогу зверталося, а зараз сили вже не ті.

– Мам! Тату! Ви вдома? – почули старі голос дочки.

– Казав же!

– Вдома ми, доню! Радість яка! – батьки кинулися обіймати єдину дочку. – Ти б хоч попередила, я б пирогів напекла та на вечерю щось смачненьке приготувала.

– Я сама не думала, що приїду. Чоловік мій у відрядження несподівано з ранку на два дні поїхав, ось час вільний видався, вирішила приїхати. Вже навіть не пам’ятаю, коли у вас востаннє була.

– Шість років тому, доню, – сказав батько, і на його очах виступили сльози. – Ти б нам хоч онуків привезла показати.

– Тату, та хлопці вже дорослі зовсім: Артему двадцять, Дані вісімнадцять, у них там свої інтереси.

– Зрозуміло … не до старих, – засмутився дід Іван.

– Ось тільки не треба ображатись. Самі розумієте, вік такий – погуляти, повеселитися… Що вони в селі робитимуть? Та навіть один день, для них тут туга.

– Та хоча б паркан допомогли мені відремонтувати, один я вже не впораюся.

– Тату, ну який паркан? Не стали б вони цього робити. Вони, що, теслярі якісь?

– Хіба ж це ганебна професія? Я ж все життя теслею пропрацював.

– Все! – картинно закотила очі дочка. – Я вже шкодую, що приїхала!

– Доню, не слухай ти тата, – втрутилася мати. – Ти краще скажи мені, що тобі приготувати?

– А вишня вже дозріла?

– Дозріла, ще як дозріла! Ми її вже обібрали майже всю, тато вчора возив у місто, продавав на ринку.

– Шкода, я так хотіла твоїх вареників із вишнею.

– Так залишилася вишенька, залишилася. Високо, зате вона там найстигліша, майже чорна. Ми тобі з батьком зараз драбину поставимо, а ти заберися, набери вишеньки. Мені вже важко на висоту таку залазити.

– Мамо, ну яка вишня? Подивися, який у мене манікюр. Дорогий, між іншим! Тільки вчора зробила, я ж зіпсую.

Тяжко зітхнули старі, але нічого не вдієш, треба ж дочку порадувати, стільки років її не бачили. Пішли, удвох поставили драбину. Баба Маша охала і стогнала від болів у колінах, але до вишень дісталася, набрала трохи для доньки.

Прийшли старі додому, а донька біля телевізора сидить.

– Як ви його тільки дивитеся? Жахливо показує.

– Так старенький телевізор. Але нам із батьком і такий на радість.

– Жаль, не знала я. Нещодавно лише телевізор викинула, бо інший купила.

– Що, робочий телевізор викинула? – мати розкрила від подиву рота.

– Так, викинула. І не шкода, він років п’ять у нас пропрацював.

– Як же такими речами розкидатись? А нашому пʼятнадцять уже… Доню, я поки тобі вареники готуватиму, візьми покривало та йди, позагорай. Погодка сьогодні – чудо, а вчора дощ у нас був.

– Мам, подивися, яка в мене засмага! Щоправда, сходити вона уже почала, ми з відпочинку три тижні тому повернулися. Все одно, не буду я її псувати, в наших широтах засмага зовсім негарна виходить.

– Пам’ятаєш, ти маленька була, п’ять років тобі було, їздили ми всі разом на море. Я тоді як у казці побувала. Жаль, не довелося більше на море повернутися. А ви де відпочивали?

– Ми в Домінікані відпочивали.

– Не чула такий курорт. Очевидно, новий відкрили…

Поки мама готувала довгоочікувані вареники, Ганна вирішила прилягти відпочити, втомилася з дороги, триста кілометрів таки проїхала.

– Спить донька, не буди її, – сказав батько, коли мати прийшла кликати її до столу.

– Так охолонуть, стануть не смачні. Я стільки з ними возилася.

Тільки коли в тарілці залишилося два вареники, Ганна помітила, що батьки їдять смажену картоплю з квашеною капустою.

– Мам, тату, а чому ви не їсте вареники? Ви їх завжди любили.

– Так я ж зовсім вишеньки трохи набрала, тільки щоб тобі вистачило. Важко мені лазити, ноги болять. Ти їж, доню, їж.

– Дякую, мам. Ну, ви вже з батьком, мабуть, цієї вишні вдосталь наїлися.

Літні люди переглянулися. Ні, вишню вони не їли. Все, що зібрали, пішло на продаж. Вони збирали гроші на те, щоб провести в будинок воду. Знали, що дочка далеко не бідує, але попросити соромилися. А сама вона допомоги не пропонувала.

Увечері Ганна розповідала батькам про їхніх онуків, своє життя. Жила сім’я багато, тільки дочка на все скаржилася, їй було мало.

Настав час лягати спати, люди похилого віку втомилися за цілий день.

– Доню, я тобі в твоїй кімнаті постелила.

– Ох, як на цьому матраці спати можна? Я коли прилягла з дороги, навіть не помітила. Зате зараз… А постільна білизна, що лляна? Жах, груба дуже.

– Постільну білизну я заміню, а ось матраца у нас іншого немає. Мій набагато гірший, хотіла я собі твій забрати, та не стала. Думаю, раптом дочка приїде колись…

Незважаючи на примхи, у сільській тиші Ганна виспалася чудово. Ще б пак – до десятої години проспала. Батьки вже багато по господарству зробити встигли. Мати зібрала для доньки залишки вишні, трохи вийшло, кілограма три всього, але далося це літній жінці дуже важко.

Після побіду Ганна збиралася додому.

– Ось, доню, вишеньку не забудь взяти.

– Ой, дякую, мамо. Як я за нею скучила. М-м, нічого смачнішого немає. Набридли вже всі ці манго та ананаси. Наступного разу привезу спробувати.

– Доню, ми раді, звичайно, зустрічі, але тобі в нас робити нема чого. Відвикла ти від сільського життя, розпестилася. Навіщо мучити себе? У місті тобі звичніше, а тут тяжко тобі, некомфортно.

Ганна подумала, що мама права, не місце їй тут. Але вголос нічого не сказала. Сіла у свою велику машину, крикнула: «Я вам дзвонитиму, ви теж дзвонітб». І помчала у комфортне життя…

КІНЕЦЬ.