Я, напевно, здамся багатьом цинічною дівкою, але ця думка мене глине і дрібні (поки) скандали з чоловіком не стихають. Не можу зрозуміти, що робити і як максимально тактовно донести свою думку. Є два брати, один до 30 років гроші заробляв і особливо про жінок у матримоніальному плані не думав, інший досить рано одружився (21 рік) і завів двох дітей.

Звісно, на той момент він, молодий, заробляв лише на їжу та побут сім’ї, і то добре, всі інші дрібні моменти (весілля, оренда житла, покупка житла, покупка машини) були за допомогою і рахунок батьків. Не схвалюю, але й не засуджую, коли рідні можуть допомогти, то чому б і ні.

Інший син одружився лише недавно (на мені). Все самі, частково разом, частково я самостійно (благо, хороша робота є) – квартира, машини, телефони і все що завгодно. На нього коштів батьків уже не вистачило. Ні, не так – на сім’ю цього брата і на самого брата навіть до сім’ї витрачатися не вважають за потрібне. Та й добре.

Спілкується вся сім’я, як і раніше, тепло, хоч і рідко через різні місця проживання (сусідні містечка в 2 годинах їзди одне від одного, в моєму випадку, і в кількох вулицях у разі іншої сім’ї). І тут набирає чинності закон життя. Батьки чоловіка стрімко старіють. Мама сильно хворіє (найсерйозніший діабет, гіпертонія і ще пара діагнозів), батько працює на знос (звик спати по 4 години на день, але зараз вже за 70 років чоловікові) і теж швидко здає.

Виникає сакраментальне питання — хто доглядатиме? Здавалося б, відповідь очевидна — той, кому допомогли більше у житті (сім’я брата) чи той, хто живе ближче (знову ж таки родина брата). Ні, чомусь надії покладаються на нас, причому не на чоловіка навіть, а більше на мене (він займається бізнесом, суто фізично займатися багато доглядом не зможе). А я не готова. Зовсім не готова!

А свекруха за цукром особливо не стежить, і я щоразу смикаюсь при її показниках цукру (прямо по вістря ходить) — раптом що. Як це тактовно донести до чоловіка? Те, що доглядати зручніше тому, хто поруч і більше зобов’язаний. Чисто по-людськи все розумію, шкода їх дуже — та їхня родина не любить, дуже своєрідні склалися стосунки, але в чому моя вина?

У тому, що я не хочу надірватися, допомагаючи? Я вже доглядала хворого родича, і це пекло і жах, нікому не бажаю і повторювати не хочу. Почуваюся погано морально, тому що розмови ці всі взагалі спливають останнім часом, повторюся, свекри різко здають, а я жартую, переводжу тему.

Але рано чи пізно це випливе. Що робити, розуму не прикладу. Розглянути варіант будинку для людей похилого віку про всяк випадок, звісно, вони проти. Найняти доглядальницю, коли знадобиться? Навряд чи, оскільки вони живуть у селі, хто туди поїде.

Звалити все на себе? Навіщо? Як це допоможе нашій сім’ї, саме нашій, а не сім’ї брата? Родина брата і сам брат, до речі, звісно, не горять бажанням звалити все це на себе, знову ж таки, там троє дітей, а ми тільки збираємося їх заводити. І так не по-людськи, і так. Може, хтось був у подібній ситуації — що вирішили для себе?

КІНЕЦЬ.