В такій ситуації, щиро кажучи, я був вперше в своєму житті, не кожен зможе зрозуміти мене, адже це дійсно непросто навіть уявити подібне.

Я намагатимусь все пояснити, щоб краще зрозуміли в чому справа.

Буквально на днях я, зовсім випадково, дізнався, що мої тато й мама, яких все життя я вважав рідними – такими не є, на жаль.

Я просто, випадково, знайшов якісь дивні документи вдома та став їх розглядати.

Раніше їх я ніколи не бачив.

А цього разу тато попросив мене щось принести, його речі лежали в шафі в його відділі і я їх там побачив.

В них чітко йшлося про те, що Валентина Мусієнко відмовляється від Дмитра Мусієнка.

Також, до того ж, там лежали документи на усиновлення через пів року після мого народження.

Мене звуть Дмитром.

В батьків я один син.

Тато з мамою люблять мене та дуже добре до мене ставляться.

Я не відчував від них іншого, крім дуже гарного ставлення й підтримки.

Мами моєї не стало, на жаль, декілька місяці тому.

Батько, й досі, ходить сумний, не дуже добре себе зараз почуває.

Тому сам не міг піти по свої речі, а попросив, щоб я їх віднайшов.

Коли я все це побачив, то вирішив запитати тата в чому справа.

Мої розпитування ні до чого не приводили зовсім.

Мій батько щиро не розумів, що я хочу від нього.

Лише коли показав знайдені документи, нарешті він зрозумів, що я все знаю.

Вірніше не все, а лише те що написано в документах.

І, вперше за стільки років, мій батько став розповідати.

Справа в тому, що двадцять п’ять років моїй мамі й татові сказали, що дітей не буде.

Батьки, звісно, засмутилися мої дуже через те.

А одного дня мама зустріла свою подругу, яка чекала дитину.

В той день вона йшла струнка, але без колясочки.

Мама зупинилася поговорити з нею.

Привітала її з народженням малюка, спитала хто у неї: хлопчик чи дівчинка?

Та жінка, трохи помовчавши, відповіла, що в неї хлопчик, але вона відмовилася від нього.

Вона молода і хоче жити для себе, а з дітьми няньчитися їй рано, та й з тим чоловіком вона розійшлася, він її залишив відразу, тому сама вона не справиться, відразу прийняла рішення залишити дитя.

Подруга була не готова до зміни свого життя.

Додому мама моя вже тоді летіла немов на крилах.

Вона зі смутком на очах розповіла про хлопчика, якого залишила її подруга.

Просила мого батька не відмовити їй і так в сім’ї батьків з’явився я.

– Нам знадобилося дуже багато часу, щоб оформити всі документи й забрати тебе додому. Ми жодного разу не пошкодували про те, що вчинили саме так, що в нас з’явився ти. Найрідніший син. Коли мами не стало, вона лише дуже просила, щоб я не говорив тобі правди. Їй не хотілося, щоб ти дізнався що не рідний. Просила документи кудись відвезти, але мені цей час було не до того, а тепер ти їх сам знайшов, – все пояснив мені тато.

Я навіть не знаю чи варто мені шукати свою рідну матір тепер.

Таке питання я ставив собі вже чимало разів за ці дні.

Щиро зізнатися, кращих батьків ніж у мене є, мені не треба.

Просто хотілося подивитися тій жінці в очі, чи пам’ятає вона, чи впізнає свого рідного сина, як вона зараз і де, просто дізнатися про неї, адже я й гадки не мав, що десь на світі живе моя рідна матір?

Невже можна про неї мені зараз не думати?

Як правильно вчинити? Шукати її, чи забути про неї назавжди?

КІНЕЦЬ.