Була п’ятниця. Сьогодні в Олени видався нелегкий день. На неї чекало кілька угод, розмова з керівництвом. Олена мала показати варіанти житла своїм потенційним квартирантам. Вона вирішила, що під кінець робочого тижня заслуговує на вечерю в ресторані.

Ресторан “Вінтаж” був елітним закладом в місті. Там часто святкували дні народження. А на подвір’ї поблизу закладу весь час стояли новенькі дорогі авто. Невеличка закуска коштувала як вечірнє плаття. Але для чого собі відмовляти? До Олени підійшов адміністратор та провів її до столика. У ресторані не було багато людей, на фоні грала приємна музика. Красива співачка виконувала пісню Наталки Карпи.

– Вітаю в нашому закладі. Щось бажаєте? Хочу вам запропонувати ношу страву дня – суп з морепродуктами, – ввічливо сказав офіціант.

– Наразі дякую. Якщо можна, принесіть, будь ласка, склянку води.

Олена насправді не хотіла пити, вона таким чином хотіла відтягнути час. Вона знала, що це дорогий ресторан, але щоб настільки! Мабуть, номер мобільного і то має менше цифр. Олена помітила на собі погляд адміністратора, адже хто в такому дорогому ресторані замовляє воду. Працівники ресторану вже встигли оцінити її зовнішній вигляд: білі кросівки, які явно виглядали не новими, зношена чорна куртка, на якій виднілися подряпини, сумка, якій бозна-скільки років.

Працівники ресторану дивилися на неї та перешіптувались, мовляв, це точно якась жебрачка прийшла. Тоді Олена взяла меню та вдала, ніби уважно його роздивляється. Креветки в сметанному соусі за 2000 гривень?! Краще оплатити комунальні послуги за ці кошти. Тірамісу за 350 гривень? Та краще вдома зробити самій.

– Можна замовити брускети з сиром та грушею? – запитала Олена в офіціанта.

– Зараз я поцікавлюся в кухаря, адже ви обрали страву з економ-меню для сніданку.

На Олену стали оглядатися не лише офіціанти й адміністратор, але й всі присутні в ресторані.

– Чуєш, – сказав адміністратор до офіціанта, – постарайся натякнути нашій гості, що вона не в закладі швидкого харчування, а в ресторані. Давай швидше. Через неї ми можемо втратити наших клієнтів.

– Але ж якщо вона прийшла сюди, то значить також наш клієнт. Я повинен її обслужити, – прошепотів адміністратору офіціант.

– Слухай сюди, якщо ти зараз її не виставиш за двері ресторану, я зроблю так, що тебе не прийме на роботу жоден заклад. Нічого цій жебрачці тут сидіти!

Цю розмову почула жінка за сусіднім столиком. Олена тим часом намагалася хоч якось привести себе в порядок. Вигляд у неї справді був не найкращий. Тоді офіціант виніс та тарілці ароматний шматок м’яса, политий вишневим джемом. Запах розносився по всьому закладі.

– Пробачте, але це не моє замовлення, – поспішила заперечити Олена.

– Не хвилюйтеся, це за рахунок нашої постійної клієнтки, – відповів офіціант та показав на ту саму жінку за сусіднім столиком.

Здавалося, Олена ще ніколи в житті нічого смачнішого не їла. Шматки м’яса просто танули в її роті. Вирішила подивитися в меню, щоб глянути ціну, і була ошелешена. 4000! Їй стало ніяково, Олена хотіла підійти до тієї жінки та попросити номер її банківської картки. Мовляв, отримає зарплату та одразу поверне.

– Пробачте, але я не можу дозволити собі таку розкіш. Це ваші гроші, а я для вас зовсім чужа людина. Чому ж ви вирішили пригостити мене вечерею?

– Я чудово розумію ваше становище. Я не отримала ці гроші просто так. Я родом з села, мене виховала бабуся, батьки мої загинули в автокатастрофі. Саме бабці я завдячую тим, що вона навчила мене бути доброю до людей. Колись я важко працювала на кількох роботах, а тепер у мене власна справа. Я ніколи не забувала про бабусині настанови. Тож вирішила вам допомогти, – сказала жінка та посміхнулася.

Після того, як Олена пішла, та жінка покликала адміністратора до себе.

– Ти звільнений. Не потрібно судити людей лише за одягом. Ця жінка була нашим клієнтом, ти не мав жодного права її виганяти із закладу.

– Пробачте, цього більше не повториться.

– Досить, від завтра ти не працівник мого ресторану. Не хочу мати у своєму закладі працівників, у яких відсутня людяність.

КІНЕЦЬ.