Після того, як не стало діда Степана залишився в селі будинок і велика ділянка.

Родичів, які претендували б на цю спадщину було небагато. Молоді село ні до чого, а решта все вже має.

Та й будинок трохи запущений. Дід останні три роки жив без дружини. А тепер і сам до неї пішов у засвіти…

Поки родичі вирішували, що робити, знайшовся охочий. Та не просто охочий, а внук Грицько із заповітом!

– А чого ж ти мовчав?! – ахнули родичі. – Ми тут мало будинок не розібрали, по цеглинці не розтягли. Добре ще спадок не пішли оформляти!

– Так ви і діда Степана з самого часу, коли не стало бабусі не бачили, – сказав Грицько. – Хто з вас хоч раз приїхав був?

– Дзвонили ми. Дзвонили. Але ти все встиг. Ось і заповіт він на тебе оформив. А раптом він уже був не при памʼяті.

– Дату подивіться, – сказав Грицько. – Цьому заповіту майже десять років. Бабуся ще була жива. Тож дід був здоровий.

– А може, підробка?

– А ви перевірте!

Перевіряти ніхто не став… Сперечатися теж не стали. Звичайно, шкода грошей, які вже маячили на горизонті, але нічого не вдієш.

Грицько вступив у спадок. Окрім будинку були заощадження. Дід отримував хорошу пенсію, а витрачав мало.

…Доросле життя Григорія почалося важко. Батьків ого не стало, коли йому виповнилося вісімнадцять.

Численна рідня не допомогла навіть із роботою, хоча зв’язки там і були. Жити йому теж не було де. Квартири у батьків не було – винаймали. Підтримали його лише дід та бабуся. Тоді ж заповіт і написали.

Грицько вчився і працював. Діда не забував. Дід спочатку допомагав йому грошима, а потім і сам Грицько почав давати собі раду.

Спадщина для Григорія була дуже доречною. Він закохався у дівчину з цього села. Навіть хотів робити пропозицію, але вона воліла з ним розлучитися. Жити не було де…

А тепер він має свій будинок! Але дівчина знову відмовила і поїхала з іншим у місто. У селі життя не для неї, хоч і до міста всього п’ятнадцять кілометрів.

– Значить, все на краще, більше я до неї не підійду, – вирішив Григорій і взявся за облаштування будинку й ділянки.

Його ніхто з рідні не хвилював, він у них допомоги не просив. Родичі навіть не цікавились ним. Познайомився він із дівчиною з меблевої майстерні. Прийшов замовити меблі за своїми ескізами та розмірами.

– Які у вас незвичайні меблі будуть, – сказала дівчина. – Вперше у нас такий клієнт.

– Просто будинок сільський, там все нестандартне…

– Я завжди хотіла у селі жити. Квіти, простір, тиша. Не люблю шум міський.

– Можу запросити вас у гості.

– Ні. Що ви. Незручно ж. У вас напевно родина…

– Не одружений і не був, дітей нема, батьків нема, – сумно сказав Грицько. – Можна рахувати нікого нема. Є тільки собачка, від діда Степана лишився.

Марійці дуже сподобалося у Григорія. Вони стали часто зустрічатися, а через рік одружилися.

У вільний час Григорій малював ескізи меблів для Марійки. Вона працювала там, у майстерні свого батька. Майстерню згодом розширили, і Грицько почав теж там працювати. Тесть радів, з приходом Григорія все пішло вгору…

…Марійка досмажила котлетки, поставила на стіл картоплю.

– Грицю, ходи снідати! – гукнула вона чоловіка.

Через хвилину на кухню зайшов Грицько.

– Ой яка смакота! – потер він руки і сів за стіл біля дружини.

Раптом на вулиці почувся якийсь шум. Відкрилася хвіртка і на подвірʼя почали заходити якісь люди.

Марійка аж підскочила від несподіванки.

Родичі зʼявилися. Отак зайшли на подвірʼя й заохали і заахали.

– Краса! В ми до вас з онуками. Треба їм свіжим повітрям дихати. Все-таки дім був діда. Натуральні продукти їсти.

– Це хто такі? – тихо спитала Марійка.

– Це родичі, яких ніколи нема, – сказав чоловік. – Але коли їм вигідно – вони є!

– А де у вас грядки? – метушилася рідня. – Теплиця де? Полуниця, цибуля, кріп, огірочки?!

– А в нас усе в магазині, – раптом сказав Грицько. – А ви надовго?

– А як же ж діти без… Мабуть, ще не пізно. Хоч зелень буде…

Григорій приніс лопату.

– Копати можна там, – показав він за хату.

– Копати? Але…

– А ви надовго?

– Як копати?

– Проходьте до хати. Зараз чай питимемо. А то нам уже на роботу пора. Ми від’їжджаємо.

– На роботу? У вас же ж власний бізнес. Можна вдома сидіти. А як ми?

– А ви надовго? – знову спитав Грицько, і знову не отримав відповіді.

На цей раз гості просто промовчали.

– Магазин там. Озеро там. Ну, ви самі пам’ятати повинні. У холодильнику продуктів мало, ми на вас не чекали. Слідкуйте за дітьми, квіти не рвати, собачку не відпускати. І в будинку за дітьми також стежте, у нас тільки ремонт зроблено. Нас не буде до вечора. Відпочивайте. Ось ключ, якщо будете йти, зачиніть двері.

– А ви й завтра на роботу?

– Звичайно. Відпустки ми не маємо. Найсезонніший сезон. Так. Готувати вам доведеться самим і прибирати теж. Ми вдома майже не їмо. Приїжджаємо тільки спати.

– А ми?

– А ви відпочивайте, ми не заважатимемо.

Григорій і Марійка сіли в машину.

– А вони надовго? – запитала дівчина. – Може й справді мені краще залишитися.

– Ні. Вони звикли на все готове приїжджати. Раніше бабуся бігала, догоджала їм, а вони тільки їли, пили й відпочивали. І найцікавіше нічого ніколи не привозили. Ти ж помітила, що вони й досі нічого не привезли.

– І в нас холодильник майже порожній.

– Не переживай. Це навіть на краще. Нехай на себе самі розщедряться. Вони мені свого часу навіть з роботою не допомогли. А зараз вистачило нахабства приїхати.

– Як скажеш… Твої родичі…

Родичі «відпочивали» три дні. Більше вони не витримали. Який же це відпочинок якщо їх ніхто не доглядає, не прибирає, не готує. Та ще й онуки маленькі спокою не дають.

Потім були ще одні. З тим самим успіхом. Тільки раніше поїхали.

Це вам не готель, де все включено.

Тепер Григорій та Марійка живуть спокійно, родичі всілякі недолугі їх більше не турбують…